Розділ 3. Навіщо потрібна принцеса?

Тоня ввійшла в клас і відразу ж побачила, що всі учениці, так само, як і вона вчора, прийшли із завитим в локони волоссям.

«Нарешті я стала популярною! — щасливо подумала дівчинка. — Вони в усьому мене наслідують, тому що кращої за мене немає нікого у світі!»

Раптом гостя з паралельного виміру подумала, що однокласниці копіюють зовсім не її, а справжню принцесу Злату. Ця думка трохи зіпсувала Тоні настрій, проте дівчинка відразу постаралася переконати себе, що якщо Злата її двійник, а може, й вона сама, тільки з іншого світу, то всі навколо захоплюються саме нею.

— Дівчата тільки й говорять про те, що ти вчора весь день провела з Тадеєм, — пролунав поруч голос Лади. — Вони всі закохані в нього й дуже заздрять вашій дружбі.

Від несподіванки дівчинка здригнулась і озирнулася. Позаду неї стояла Лада. Тоня з подивом подивилася на однокласницю. Вона готова була заприсягтися, що мить тому її тут не було.

— Я не бачила, як ти підійшла, — зауважила дівчинка.

Лада здивовано подивилася на неї й нічого не відповіла, проте Тоня не звернула на це уваги. Вона щасливо всміхнулась і сказала:

— Впевнена, що кожна з них мріє опинитися на моєму місці.

Лада з іще більшим здивуванням поглянула на співбесідницю. Вона хотіла щось відповісти, але не встигла. До класу увійшла вчителька.

— Діти, сьогодні в нас буде диктант.

Учні зашуміли.

— Ірино Петрівно, — вигукнула краща учениця класу Оленка. — Ви нас не попереджали, й ми не готувалися!

— Це перевірка ваших знань з нещодавно вивчених тем, — відповіла вчителька, — тож припиніть скаржитися й приготуйтеся писати диктант. А ти, Оленко, роздай учням зошити для контрольних робіт. Вони в мене на столі.

Виконуючи завдання, дівчинка дала зошити всім, окрім Тоні.

— А чому мені не дали зошита? — вигукнула з місця гостя з паралельного світу.

— Тому що ти, Злато, не писатимеш диктант, — відповіла Ірина Петрівна. — На тебе в кабінеті директора очікує гість.

Тоня встала. Коли вона почула, що не писатиме диктант, то дуже зраділа, проте радість тривала недовго. Ледь учителька сказала, що на неї чекає візитер, як Тоня відчула якийсь незрозумілий страх. З кожним кроком він ставав усе дужчим. Коли дівчинка підійшла до дверей, їй раптом до нестями захотілося повернутися за парту й писати диктант разом з однокласниками. Тоня зупинилася і, нерішуче подивившись на вчительку, запитала:

— Ірино Петрівно, а можна мені не ходити до директора?

Дівчинка сподівалася, що вчителька всміхнеться і відразу ж дозволить залишитися, та натомість Ірина Петрівна суворо подивилася на неї і відповіла:

— Не верзи дурниць, Злато, в кабінеті Віктора Сергійовича чекає жрець дракона, а такого візитера ігнорувати не можна, тож краще поквапся.

Тоня зітхнула й вийшла. Вона була впевнена, що знає, чому жрець прийшов до неї. Імовірно, Тадей учора обдурив її. Тато не дозволяв йому прогулювати уроки. А нині в тому, що вони втекли зі школи, жрець звинувачує її, ось і прийшов до директора поскаржитися.

Тоня знову тяжко зітхнула й, зачинивши за собою двері класу, обперлася на них. Як же їй не хотілося йти до Віктора Сергійовича! Одного разу Тоня вже була там. Це сталося дуже давно, в той час вона була ще дитиною, адже їй тоді тільки виповнилося вісім, і опинилася вона у директора через дрібницю. На фізкультурі дівчинку весь час дражнив противний Вадик, і, розсердившись, вона жбурнула в нього м’ячем. Хлопчисько увернувся, і Тоня в нього не влучила, проте поцілила у директорське вікно.

Згадавши про це, дівчинка зітхнула. Вона дотепер уважала, що розбите вікно не вартувало того, що сталося. Її відвели до Віктора Сергійовича й викликали батьків. А батьки, замість того, щоб із розумінням поставитися до проблеми дитини, розсердилися на неї. Оплативши заміну скла, вони на тиждень позбавили дівчинку не тільки мультиків і фільмів, а навіть книжок, і натомість змусили її додатково навчатися.

Тоні раптом стало страшно. А якщо й батьки Злати теж розсердяться на неї? Раптом вони не такі й ідеальні, якими здаються? Дівчинка вже вкотре тяжко зітхнула. Їй знову захотілося повернутися в клас, а краще взагалі втекти зі школи. Та Тоня не звикла пасувати перед труднощами й, опанувавши себе, пішла до директора. Дівчинка несміливо постукала в двері й почула незвично лагідний голос Віктора Сергійовича:

— Заходь, Златочко!

Тоня зайшла в кімнату й побачила поруч із директором незнайомого чоловіка з чорним, як у Тадея, волоссям, та й риси обличчя гостя теж нагадували її друга. Дівчинка відразу зрозуміла, що це і є батько Тадея, тож, не чекаючи обвинувачень, затараторила:

— Здрастуйте! Присягаюся, я ніколи більше не прогулюватиму школу! А Тадей… Він узагалі ні до чого! Це я вмовила його піти в парк атракціонів, замість уроків, а він не хотів. Присягаюсь, що не хотів. Дівчинка дуже сподівалася, що вибачення подіють і все вирішиться якнайкраще, але холодний погляд жерця дракона, здавалося, простромив її наскрізь. Тож останню фразу Тоня сказала вже зовсім засмучено.

— Ти не зробила нічого поганого, — м’який голос візитера контрастував із його крижаним поглядом. — Я дозволив Тадею піти з тобою в парк. Почувши це, Тоня видихнула. Отже, її покликали зовсім не тому, що вони вчора замість школи розважалися на атракціонах. Але тоді чому? Дівчинка несміливо подивилася гостеві в очі й раптом зіщулилася від його погляду.