Розділ 1. І в неприємний день може трапитись щось дивовижне

Напевно, у світі немає нічого жахливішого, ніж народитися середньою дитиною. Принаймні Тоня була в цьому впевнена. Та навіть із цим дівчинка могла б змиритися, якби доля не підготувала їй ще більш серйозні випробування.

Це ж треба було такому трапитися, щоб з’явитися на світ між двома парами близнюків, та ще й яких! Мирослав — відмінник і кращий учень школи, до того ж винахідник. Усі навколо тільки й говорять, що він неодмінно створить щось надзвичайне, щось, що зробить його всесвітньо відомим ученим.

А Зоряна? Як таке може бути, що вони з Тонею сестри? Зоряна перша красуня в школі, й хлопці весь час телефонують їй і запрошують на побачення. Про популярність сестри в соціальних мережах і думати страшно. Тоні іноді здавалося, що в друзях у сестри всі хлопці міста від однолітків до, не таких вже і юних, двадцятитрирічних парубків.

Порівнюючи своє відображення в дзеркалі із Зоряною, Тоня завжди впадала у відчай. Чому в неї не було такого чарівного личка й світлого кучерявого волосся, як у сестри? Навіть злегка кирпатий носик Зоряни зовсім не псував її, а надавав особливого шарму.

А Тоня? Вона немов навмисно успадкувала все найгірше із зовнішності рідних. Вуха стирчать у різні боки, як у Мирослава. Волосся дивного сіро-коричневого кольору, як у тата, до того ж пряме, як у мами. Остаточно все псував кирпатий носик, от тільки на відміну від сестриного, він зовсім не прикрашав дівчинку.

І все ж середня дочка з родини Андріївських не засмучувалася. Вона вирішила, що якщо найкращою ученицею школи їй не стати (останнім часом оцінки були дуже погані), то удосконалити свою зовнішність їй ніщо не завадить. Звісно, не варто було сподіватися виправити вуха, що стирчали в різні боки, й вирівняти носик, але зачіску змінити дівчинка могла.

Тоня майже пів року збирала кишенькові гроші й нарешті мала достатньо, щоб перетворити свої жахливі тоненькі коси на прекрасні кучері. Та коли дійшло до діла, і вона прийшла в салон краси, перукарка відмовилася завивати Тоні волосся без дозволу батьків. Настирна відвідувачка думала, що їй таки вдасться переконати «злу перукарку», та тут, на лихо, в салон прийшла мамина подруга й зателефонувала Катерині. Не минуло й пів години, як Тоніна мама прийшла за дочкою, поклавши край мріям дівчинки стати першою красунею школи.

Це був один із найгірших днів у житті Тоні. І справа навіть не в тому, що батьки позбавили її накопичених кишенькових грошей. Найстрашнішим стало інше: вони вирішили не давати їй нових, «доки дочка не подорослішає». Замість грошей, щоранку мати вручала дівчинці в школу бутерброди. Тоня впала у відчай. Як таке може бути, щоб майбутня перша красуня школи гладшала, поїдаючи бутерброди? Якийсь час дівчинка ще сподівалася, що батьки зрозуміють, що вона подорослішала, і повернуть їй кишенькові гроші. Та минув день, потім другий і навіть тиждень, а нічого не змінювалося.

— І коли я, на твою думку, подорослішаю настільки, що в мене знову з’являться кишенькові гроші? — засмучено запитала дівчинка в мами.

Катерина тільки всміхнулася й поцілувала дочку.

— Не квапся ставати дорослою, донечко, ти навіть отямитися не встигнеш, як дитинство мине. Ось подивися на Дениса й Марічку. Вони зовсім не поспішають дорослішати.

Таке порівняння не могло не обурити Тоню. Звичайно, якби вона, а не шестирічні хулігани-близнюки була молодшою, то теж не квапилася б ставати дорослою. Молодших усі люблять, усе їм вибачають. Навіть коли бешкетникам було чотири роки і вони пописали Тонин зошит із математики, мама заступилася за них. Сказала середній дочці, що близнюки ще маленькі й не розуміють, що накоїли. Час минав, Марічка й Денис ставали
старшими, проте хуліганили не менше, а навіть більше. Та мама, як і раніше, їм все пробачала. Звісно, вони ж молодші!

Були ж колись золоті деньки, коли молодшою була Тоня, але вони дуже швидко минули. Дівчинка зітхнула. Ні, в житті немає нічого жахливішого, ніж коли тобі ось-ось виповниться одинадцять, і ти вже майже доросла, а всі навколо не бажають цього помічати й ставляться до тебе, як до дитини. Тоня знову зітхнула й подивилася у вікно на голубів, що сіли на карниз.

«Добре їм, вони вільні. Літають, куди хочуть, роблять усе, що їм заманеться, і ніхто не скаже, що вони ще маленькі. Якби тільки мама знала, як важливо для мене стати гарною, але, на жаль, цьому не судилося збутися. Мамі вже цілих тридцять шість років, і вона давно забула, що таке бути молодою і кохати того, хто не кохає тебе!»

Тоня знову зітхнула. Якби мама тільки знала, як сильно страждає від нерозділеного кохання її дочка, вона нізащо не перешкодила б Тоні завити волосся. Адже тоді найкрасивіший і вже зовсім дорослий (йому
було цілих тринадцять років) хлопець помітив би Тоню і покохав її.

Дівчинка всміхнулася, уявивши, як чарівна, з кучерями, зустрічає в коридорі школи Олеся. Хлопчина дивиться на неї й розуміє, що йому не потрібні ніякі інші дівчата, крім Тоні. І, звичайно ж, до божевілля закохується в неї…

— Андріївська, яку відповідь ти отримала? Тоня здригнулась і розгублено подивилася на Марину Миколаївну. Замислившись, дівчинка зовсім забула, що сидить на уроці, й учителька саме задала розв’язати задачу.

Учениця кинула оком на клас, сподіваючись, що хтось підкаже відповідь, але всі мовчали, і Тоні нічого не лишалося, як сказати:

— Я ще не закінчила. — Покажи, на чому зупинилася, — попросила Марина Миколаївна, підходячи до учениці. — Та ти навіть не починала розв’язувати! Знову двійка й уже третя цього тижня!