Епілог

Рік. Вже цілий рік минув відтоді, як Елару було переможено. І хоча кожен день відтоді приносив нові виклики, страхи й рішення, яких я не могла уникнути, проте найбільше запам’яталося одне — це була спільна перемога. Без батька, Лідії, Кілліана, Ріанон, Марека, Романа, без повстанців, мого народу, без кожного, хто хоч раз повірив у мене, я б не витримала. А тепер ми жили у світі без Елари. Вперше за довгий час наші землі були вільними.

Так, було важко. Смерті тих, хто не дожив до цього ранку миру, переслідували мене уві сні. Протягом місяців я бачила обличчя Деміана, хоробрих воїнів, вірних радників, простих ельфів, які повстали й заплатили за це життям. Але саме завдяки ним ми могли жити далі. Відновлювати, будувати нове, дихати на повні груди. І нехай іноді серце стискалося від болю — я знала, що ці жертви не були марними.

Елара ж… Вона отримала своє. Її було заслано до світу смертних, позбавлено безсмертя, магії, навіть елементарного зв’язку зі світом ельфів. Ритуал, що зламав її сутність, провели старійшини. Це був один з найдавніших обрядів, якого не наважувались торкатись тисячі років.

Але ми зважились. І більше вона не мала сили нашкодити нікому. Вона стала людиною. І хоча мала дах над головою, якусь роботу, дихала, їла, існувала — щасливою її назвати було не можна. Вона благала стерти пам’ять, забути, ким була, що зробила, але ми не дали їй такого полегшення. Занадто легко. Вона мусила пам’ятати все. До останнього подиху.

Я не претендувала на трон світлих ельфів. Хоча мала на це право, та серце моє залишалось із Чорним королівством. Рідіан і Маріелла лишилися правити своїм народом, а ми уклали нову угоду. Мирну, непорушну, без застережень. Тепер не було ізоляції, не було заборон на подорожі. Ельфи самі вирішували, де хочуть жити, під чиїм небом. І це було найбільшим дарунком — свобода.

Колишні прибічники Елари… Деякі втекли, ще до вироку, та більшість залишилися. Вони присягнули мені, і я прийняла їх. Мій народ не потребував нової війни. Ми потребували злагоди, навіть якщо доводилось проковтнути гіркі спогади. Вірність часом дорожча за походження.

Батько мій остаточно перебрався до Чорного королівства. Генералом став Ліам — юнак, який довів свою відданість і силу. А Марек, як і обіцяв, повернувся до служби у палаці. Тепер він очолював особисту варту королеви. Та йому це навіть подобалося — щось у блиску його очей казало про це.

А Лідія… Вона виявилась не просто порадницею, а справжньою опорою. Її досвід і мудрість не раз рятували мене. Вона навіть погодилася тимчасово стати регенткою, поки я навчалася у коледжі. Мене вистачило рівно на рік. Цього було досить, аби зрозуміти: моє місце тут, поруч з народом, у залах рад, у політичних маневрах, у простих розмовах із підданими. Мене не виховували як правительку — але тепер я нею стала.

Ріанон переїхала до Чорного королівства. І щось мені підказує, що в цьому не обійшлося без Марека. Я була щаслива за неї — після всього, що вона пережила, вона заслуговувала на спокій і новий шанс. Деміан би схвалив це, я в цьому не сумніваюся.

Роман став генералом Чорного королівства. Ідеальний вибір. Йому не потрібно було нічого доводити — він уже довів усе. Батько допомагав, ділився досвідом, але більше відпочивав. Він заслужив це. Його війна закінчилася.

А я… Я стала королевою. Не тією, яку плекають з дитинства. Не прикрашеною традиціями і блиском. А справжньою — втомленою, живою, рішучою. Я не знала, ким хотіла бути, коли вперше ступила у цей світ. Але тепер знала, ким мушу бути. Моя мати панувала через страх. Я панувала через довіру. І моя мрія — щоб одного дня наші королівства возз’єднались. Коли Кілліан сяде на трон, ми зробимо цей крок. І тоді стане ще краще.

А поки що — весілля. Так, Кілліан знову зробив мені пропозицію. І цього разу я сказала «так». Після всього, що ми пережили разом, я більше не сумнівалась. Підготовка тривала тижнями. Але Лідія й Маріелла взяли все у свої руки. Навіть війна не змусила їх так зосередитися, як це весілля.

Я нервувала. Дуже. Більше, ніж перед битвою з Еларою. Адже тепер ішлося не про мечі, а про вічність. Весілля — це обіцянка. І я була готова дати її. На мені була біла сукня зі шлейфом, оздоблена темними квітами. Я ж королева Темного королівства. Але це не означало, що я приречена на темряву. Мереживний верх надавав легкості, темне волосся спадало хвилями. І хоча знала, що виглядаю чудово, страх не відступав.

— Готова? — спитав батько, підходячи.

Він виглядав просто — сорочка, чорні штани. Але в його очах — гордість. Він вів мене до мого майбутнього. Церемонія майже не відрізнялася від людських. Хіба що трохи магії. І, звісно, святкування триватиме тиждень. Навіть люди відчують його — розквітлі квіти, тепло серед зими, світло, що не згасне вночі.

Рідіан проводив церемонію. Це було символічно. Я — наречена, не королева цього разу. І так, я готова. Була готова ще рік тому. Але сьогодні я підтверджую: я обираю його. І обираю завжди.

— Готова, — відповіла я і зробила перший крок.