Глава 18

На світанку я вже стояла на самому кордоні. Повітря було прохолодним, вогке листя шаруділо під ногами, а серце віддавало глухим, гучним стуком. Страх не зник, він сидів глибоко всередині, в самій душі, як колючка, яку не витягнути. Але я знала: мусила це зробити. Бо позаду — мій народ, моя надія, моє кохання. А переді мною стояла вона — королева Елара. Мати. Мій найстрашніший ворог.

Вона чекала вже у центрі кола. Її спина була пряма, обличчя — зосереджене, майже кам'яне. Та я ніби відчувала — вона боїться. Її руки трохи тремтіли, хоч вона й ховала це за показною зверхністю. Біля неї стояли кілька придворних, але в їхніх поглядах не було віри — лише страх і покірність. Вони прийшли не з волі, а з примусу. Ще один показовий жест Елари — мовляв, подивіться, хто досі мене підтримує. Але сьогодні все зміниться. Сьогодні вони побачать її падіння.

Мене супроводжувала сила — не тільки в руках, а й у серці. За мною стояли ельфи з різних кланів, різних земель, але всі з однією метою: вірити в мене. І я не мала права підвести їх. Ми домовилися: бій без магії. Це було справедливо. Елара, звісно, володіла магією краще — досвід, роки тренувань. Але сьогодні все залежить від сили волі й від клинка.

Я зробила крок у коло — стародавній символ, захищений чарами, які не дозволяють вийти або втрутитися ззовні. Це місце стане ареною, де завершиться наша історія. Раз і назавжди.

– Я бачу, ти таки прийшла, – з холодною посмішкою мовила вона. – І навіть не злякалась. Моя сестра — зрадниця, а принц світлих ельфів не відходить від тебе ні на крок. Як мило. Якби ще трохи часу, можливо, він би й одружитися запропонував. Шкода, що помреш, перш ніж приміряти весільну сукню.

– Побачимо, хто з нас сьогодні програє, мамо, – я тримала свій голос рівним. – Але одне знай: запрошення на весілля ти не отримаєш. Тебе там не буде.

Я не чекала. Завдала першого удару. Вона парирувала його легко — очікувано. Добре, що Лідія допомогла мені розібрати всі її бойові прийоми. Вона не змінюється, не імпровізує. Вірність своїм шаблонам — її слабкість. Я завдала ще кілька випадів, ніби безсистемно, щоб вона думала: я панікую. І вона повірила.

– І це все, на що здатна велична принцеса Чорного королівства? – глузливо скривила губи Елара. – Деміан хоч і був романтиком, але навіть він зумів би битися краще. Його було цікавіше вбивати, чесно кажучи.

Це вдарило. Сильніше, ніж меч. Але я не дозволила їй побачити емоцій. Лише міцніше стисла руків’я. Я знала, що маю витримати. Її слова — це пастка. Вона хоче розпалити гнів, примусити мене помилитися. Але я не дамся. Моя стратегія проста: вичікування. Вона сильніша, швидша, досвідченіша. Але вона втомиться. І саме тоді я нанесу свій удар.

Я захищалася — чітко, точно, не ризикуючи. Один із ударів розсік мені руку, і кров почала стікати до ліктя, але я не зупинилася. Біль лише зміцнив рішучість. За мною стояв мій народ. І я мала пам’ятати — заради кого це все.

Врешті атаки стали не такими агресивними. Її дихання почастішало, обличчя вкрили краплини поту. Вона намагалася приховати втому, але це було даремно. Вона думала, що перемагає, а я лиш дозволяла їй так думати.

І от настав момент. Вона зробила ривок — передбачуваний. Я відбила удар і, використавши інерцію, сама вдарила. Вона похитнулась назад. Її очі округлилися. Перша перемога — моя.

– То як там із перемогою, матусю? – я змусила себе всміхнутись. – Ти й справді вважала, що я слабка?

Я продовжила атаку. Цього разу з натиском, змусивши її захищатись. І от — один, два, три удари — і меч вислизнув з її рук. Я зловила його у повітрі й з силою пришпилила її до землі, занісши свій меч над її головою. Ось він — момент, про який я думала ночами. Коли уявляла, як це буде. Як я знищу ту, хто відняла у мене все. Я була впевнена, що моя рука не здригнеться. Але зараз… вона не слухалась. Переді мною лежав не просто ворог. А моя мати.

– Давай. Зроби це. Покажи, яка ти сильна, – прошипіла вона. – Або визнай, що ти слабка, як і була завжди.

Я зібрала в собі всю рішучість. І… опустила меч поруч з її головою. Не в неї. Я вибрала не вбивати. Бо я не вона. Бо цей бій — мій. І я маю бути кращою. Магічне коло зникло. Навколо панувала тиша. Придворні Елари виглядали приголомшеними. Вони не вірили, що я виграла. Ще більше — що я залишила її живою.

– Не я маю обирати твою долю, – я дивилася їй в очі. – Є та, хто вірно тобі служила. Та, кому ти віддячила зрадою.

Я відступила назад, і вперед вийшла Лідія. Вона підійшла до сестри, обережно витягла меч із землі. Її очі були спокійними, але в них палало щось більше — рішучість. Вона довго дивилася на Елару, а потім прошепотіла.

– Я не вбиватиму тебе. Це було б занадто милосердно. Ти маєш жити. Жити і бачити наслідки своїх дій, - тихо продовжила тітка. – Але як не ельф. Ми позбавимо тебе сили, твоєї сутності. Ти станеш людиною. І більше ніколи не повернешся до земель ельфів.

Страх з'явився в очах Елари миттєво. Ось воно — справжнє покарання. Вона не боїться смерті. Вона боїться втратити владу, силу, безсмертя. Бути звичайною смертною — це й справді вирок гірший за смерть. Її буде передано Раді. Вирок уже визначено. І тепер вона вже не загроза. Вперше за довгі роки її голос нічого не означає.

Я дивилась на неї з висоти своєї перемоги. Не через гордість — через відповідальність. Я не знищила її. Я зламала її систему. І тепер Чорне королівство має нову спадкоємицю. Нову надію. Мене.