Глава 17

— Ти просто поїхала розумом. Зовсім з глузду з'їхала. От навіщо я тебе туди одну відпустив? Знав, що не варто було робити цього, — вибухнув Кілліан, голос тремтів не лише від злості, а й від страху. — Ну от я відчував, що ти захочеш щось таке зробити. І відпустив тебе. Сам винен. Але ж ти теж… Навіщо було кидати виклик? Ти розумієш, що тепер неможливо відмовитися від цього?

Ми щойно повернулися до табору, і я, як обіцяла, розповіла всім про те, що сталося у Чорному палаці. Рада сприйняла це з тривожним мовчанням. Ніхто не аплодував, не схвалював мого вчинку — проте й ніхто не зупинив.

Вони розуміли: іншого шансу уникнути війни у нас не було. Навіть мій батько, хоч і виглядав так, ніби проковтнув ціле лезо, мовчки кивнув, погоджуючись. Це був ризик, та ризик виправданий. Бо якщо я переможу Еллару — усе зміниться. Настане нова епоха. Нове життя для всіх ельфів.

Але до бою залишалося всього три дні. І ці три дні мусили стати найінтенсивнішими в моєму житті. Ми повинні використати кожну мить, кожен подих. Я помічала, що дехто з полегшенням прийняв цю новину. Бо це був шанс, маленький, але справжній, уникнути кровопролиття. Але Кілліан… він не радів. Він був лютим. І я розуміла чому.

— Невже ти в мене не віриш? — я дивилася на нього спокійно, хоч у душі усе стискалося. — Кілліан, ти ж мав би навпаки підтримати мене. Я зможу перемогти її. І тоді нам не потрібно буде продовжувати війну. Скільки життів можна врятувати лише цим одним вчинком…

— А якщо ні? — він опустився на край ліжка, згорбився, впершись ліктями в коліна, і сховав обличчя в долонях. — Якщо в тебе не вийде? Ти знаєш, наскільки вона сильна? Вона не просто Королева. Вона десятиліттями вивчала бойову магію, володіє клинком, знає всі тактики. Вона досвідченіша за нас усіх разом узятих.

Останнім часом я мешкала у його кімнаті. Ми не говорили про це вголос, та обом було ясно — ми хочемо бути разом. Особливо зараз, коли кожен новий день міг стати останнім. Я досі не зізналася йому у своїх почуттях, не вимовила слів, що крутилися на язиці кожну ніч. Але він і без них знав. І я знала. Того було досить. І зараз, коли я дивилась на нього — розгубленого, зляканого, але водночас сповненого ніжності — мені хотілося сказати більше.

— Якщо я втрачу тебе… — прошепотів Кілліан. Голос у нього зірвався. — Я не зможу вже жити без тебе, Терезо. Не хочу навіть уявляти цього. Це… це навіть життям назвати неможливо.

Я сіла поруч, обережно взяла його руки у свої. Не знаю чи існують якісь слова для цієї ситуації, аби заспокоїти хлопця. Та я знала, що щось треба сказати.

— В мене є те, чого Елара ніколи не матиме, — прошепотіла я. — Те, що дає мені силу боротися, не відступати. Я маю вас. Я маю підтримку тих, кого люблю. І це моє головне джерело сили. Я не боюсь її, бо знаю, що не сама. І… я маю кохання. Наше з тобою кохання. Я знаю, що ти хвилюєшся. І я це ціную. Але так буде правильно. І я не програю.

Я нахилилась і поцілувала його. Глибоко. Ніжно. По-справжньому. Вклала у цей поцілунок усе — вдячність, рішучість, любов. Він не втратить мене. Я вистою. Я зможу. І хоч страх не зникав — на душі стало легше.

Ранок зустрів нас без звичної ради. Усі кинулися до підготовки — зброя, броня, тактика, магічні бар’єри. Всі працювали без відпочинку. А я тренувалася майже без зупину. Мене не шкодували — і я не жаліла себе. Дві доби. Мені лишилося дві доби. Це не багато. І не мало. Вистачить, якщо не зупинятися ні на мить.

Сьогодні ми знову тренували удар. Кілліан брав на себе роль противника, жорстко блокував мої спроби, часом збивав з ніг. Це було важко — та мені це й потрібно. Я встала з землі, змахнула піт із чола, коли до нас підійшов Марек. Спокійний, як завжди. Його обличчя не виражало тривоги, отже, новини були не надто поганими.

— Терезо, до вас гість. Каже, що мусить поговорити з вами особисто. І терміново, — Марек був стриманим, але пильним. — Це ваша тітка. Вона одна. Ніякої загрози я не відчуваю.

— Нехай заходить сюди, - кивнула я, зібравши волосся в хвіст. – Мені немає чого боятися. Тим паче — її.

Ми з Кілліаном повернулися до тренування, та щойно я побачила Лідію — зупинилася. Вона виглядала змарнілою, ще більш осуненою, ніж минулого разу. Очі в неї були втомлені, мовби вона не спала кілька ночей. Проте погляд був ясний. І в ньому не було злоби.

— Терезо, я прийшла вибачитись, — одразу мовила вона, але голос тремтів.

— За що вибачатися? — я автоматично припинила рух.

— За все. За те, що повірила у брехню. За те, що подумала: ти винна у смерті Деміана. А він… він так тебе любив. Він пішов би за тобою на край світу. Та тоді мої очі були затуманені болем. Горе — воно засліплює. Але я знаю правду. І я справді шкодую. Ти ні в чому не винна. Вибач мене, — вона важко зітхнула. — Будь ласка.

Я мовчала. Занадто багато емоцій підіймалося у грудях. Розгубленість. Полегшення. Співчуття. І щось схоже на тепло. Я не чекала цього. Але була рада.

— Та все добре, — нарешті видихнула я.

Лідія підійшла і міцно обійняла мене. Я не відсторонилася. Відчувала, що її каяття щире. Кілліан, щоправда, напружився, був напоготові, але Лідія не зробила нічого поганого. Вона не була Елларою. Її серце було ще живе.

— Я більше не з Елларою, — мовила вона, відступивши на крок. — Я побачила, хто вона така насправді. І прийшла допомогти. Ти повинна знати її тактику, її прийоми. Вона не пробачає. І не зупиниться. Але я можу навчити тебе, як протистояти їй. Якщо, звісно, ти мені довіришся.

Я кивнула. Її допомога могла стати вирішальною. І вперше за багато днів я відчула — ми справді маємо шанс. Тепер нас було більше. І ще одна людина вірила в мене. І я не могла її підвести.