Глава 17

- Ти просто поїхала розумом. Зовсім з глузду з'їхала. От навіщо я тебе туди одну відпустив. Знав, що не варто було робити цього. - взірвався Кілліан. - Ну от я відчував, що ти захочеш щось таке зробити. І відпустив тебе. Сам винуватий. Але ж ти теж... Навіщо було кидати виклик? Ти розумієш, що тепер неможливо відмовитися від цього?                                                                                                                

Коли ми повернулись, то я все розповіла іншим. Вони не були особливо задоволеними цим, проте змирилися. Навіть батько прийняв моє рішення, хоч воно йому і не подобалось. Та це великий шанс уникнути війни. Тим паче якщо мені вдасться перемогти Королеву, то це буде нова сторінка в житті ельфів. Однак тепер ми маємо готувати мене до битви, і в нас всього є три дні на це. Мені здається, дехто навіть видихнув з полегшенням. А от Кілліан був і справді злий, і я навіть могла зрозуміти його. Хлопець переживав за мене. Але я вже не мала іншого виходу.                                                                

- Невже ти в мене не віриш? Кілліан, ти ж мав би навпаки мене підтримати. - спитала я. - Я зможу перемогти Королеву. І тоді нам не потрібно буде продовжувати війну. Стільки життів вдасться врятувати лише цим одним вчинком.                                                                                                         

- А якщо ні. - він сів на ліжко та охопив голову руками. - Якщо в тебе не вийде зробити це. Елара  набагато сильніша, та й досвіду в неї в рази більше.                                                                                

З недавніх пір я живу в його кімнаті, адже ми не знаємо, що на нас очікує завтра. І треба  насолоджуватись життям тут і тепер. І хоча я досі не сказала йому про свої почуття, та нам було цього достатньо. Я розуміла його почуття, і якби зараз опинилася на його місці, то певно так само б  хвилювалася.                                                                                                                                                    

- Якщо я втрачу тебе. - прошепотів Кілліан. - Я не зможу вже жити без тебе, Терезо. Не хочу навіть уявляти цього, адже це навіть життям назвати неможливо.                                                                         

- В мене є те, чого Елара ніколи не отримає. Те, що надає мені сил рухатися далі. І саме заради цього я і переможу. - я присіла поряд та взяла його за руки. - Я маю підтримку близьких. І це відкриває нове дихання. А ще кохання. Наше з тобою кохання. Я знаю, що ти хвилюєшся за мене, я це справді ціную. Однак так буде правильно.                                                                                                                                

Я потягнулась та поцілувала його, намагаючись вкласти в цей поцілунок всі свої почуття до хлопця. Він не втратить мене. Я переможу в цій битві. Принаймні я справді вірила, що саме так і буде. Мої почуття були дуже сильними, і саме це і стане моєю перевагою в битві над Еларою.                                          

На ранок ради не було, адже тепер всі активно допомагали мені з підготовкою до битви. Я вже навіть трохи втомилася від цього, проте не варто було здаватися. В нас обмежений час, адже залишилося тільки два дні. Мене тренували майже цілими днями, адже я просто не могла програти. От і сьогодні з самого ранку ми відпрацьовували новий удар разом з Кілліаном. В нього було не мало досвіду, тому це могло бути й справді дуже корисно. І коли я якраз відпрацьовувала удар, підійшов Марек. Він був абсолютно спокійний, а значить новини хороші.                                                                                        

- Терезо, до вас відвідувач, що дуже хоче поговорити з вами. - він уважно подивився на мене. - Це ваша тітка, і вона сама. А ще наполягає на тому, що має терміново з вами поговорити. Ніякої загрози від неї я не бачу.                                                                                                                                                

- Ну, то нехай заходить сюди. - я заплела волосся у хвіст. - Мені немає чого боятися.                                

Ми продовжували з Кілліаном відпрацьовувати удар, коли я побачила Лідію. Я і справді не боялася, адже знала, що тітка нічого не зробить мені. Вона була ще більш змарнілою, ніж минулого разу. Та мене здивувало те, що вона прийшла сама. Але не варто розслаблятись. Я пам'ятаю, що її магія досить сильна. Проте вона не така, як Елара. Лідія вірна старим традиціям.                                         

- Терезо, я прийшла вибачитись. - одразу сказала вона. - Я справді дуже винна перед тобою, і мені незручно через це.                                                                                                                                            

- За що вибачитися? - я навіть припинила тренування.                                                                                 

- Я справді вважала, що це ти винна в смерті Деміана. Хоча він дуже сильно любив тебе, і був готовий йти за тобою. Горе просто засліпило мені очі. Та тепер я знаю правду. - вона видихнула. - Вибач мені. Ти справді ні в чому не винна.                                                                                                                         

- Та все добре. - розгублено сказала я, а вона мене обійняла.                                                                     

Кілліан миттєво напружився, але Лідія нічого не робила. Вона і справді дуже сильно шкодувала про те, що повірила сестрі. І я її справді розуміла. Все ж це її рідня, і важко було уявити, що вона здатна вбити власного племінника.                                                                                                                                        

- Я більше не з Еларою. І я прийшла допомогти. - продовжила Лідія. - Я знаю всі її прийоми. І ти маєш вивчити їх, аби гідно протистояти матері.