Глава 16

- Терезо, ні. - сказав Кілліан. - Ти не можеш цього зробити. Це дуже небезпечно. Я вже не говорю про те, що це вірне самогубство. Тому цього просто не буде.                                                                           

Коли на черговій раді я озвучила свій план про те, що хочу піти до королеви, аби поговорити з нею, всі лише здивовано дивились на мене. Я розуміла, що і справді звучала так, ніби я вирішила просто покінчити з усім цим, віддавши перемогу королеві. Не дивлячись на те, що я можу бути у відносній безпеці із супроводжуючими, але все ж ніхто не знає, чого нам очікувати. Так, я все ще не полишала надію вирішити це мирно. Адже зовсім не хотілось вбивати невинних ельфів, що просто вимушені боротись на боці моєї матері. Все ж це дуже добрий вихід. Ще, на всяк випадок, я мала запасний варіант. Та озвучувати поки не наважувалась, адже мене активно почнуть відмовляти. Мені це зовсім не потрібно.                                                                                                                                                      

- Я піду. Зі мною буде Марек і Ліам, адже Варта — це найкращі захисники. Та й не потрібно нам багато людей, інакше це виглядатиме як напад. - відповіла я, а чоловіки кивнули. - Я маю це зробити. Якщо є хоч малий шанс уникнути кровопролиття — ми маємо його використати. Зі мною все буде добре. Тим паче з такою то охороною.                                                                                                                                

Та Кілліан просто не хотів в це вірити. Я бачила, що він справді хвилювався за мене. Та інакше я просто не можу вчинити. Звичайно хлопець хотів піти зі мною, та я зробила це спеціально. Якщо доведеться таки піти запасним шляхом, він буде проти. А от Марек та Ліам зможуть це прийняти, адже вони як ніхто інші знають, як це жертвувати собою заради інших. І Ріанон була не в захваті від такої ідеї, та Марек їй щось сказав і дівчина заспокоїлась. Цікаво, значить між ними є якась певна дружба, а може щось більше. Я була зовсім не проти, адже Ріанон досі не могла забути Деміана. А я впевнена, що йому хотілося б, аби вона була щасливою.                                                                                                

Чорний палац зустрів мене холодом. Навіть не віриться, що я колись мріяла назвати це місце своїм домом. Однак все ще може статися. Мене ніхто не зустрічав, але ніхто з вартових навіть не смів і слова сказати мені. Це раніше я була принцесою, що боїться кожної тіні. А тепер я смертоносний воїн, а поряд йдуть два найкращих вартових обох королівств. І доведеться їм рахуватися з моєю появою. Тим паче я прийшла поговорити, а не знищувати все на своєму шляху. З таким настроєм я увійшла до тронної зали. Цього разу я вирішила не з'явитися прямо тут, а увійти через парадні двері. Я маю право бути тут, та й показати, що я більше не боюся. Лідія одразу створила стіну з коріння, та не довго думаючи, я її розрізала мечем та підійшла ближче до королеви. Вони що думали, що я прийшла їх вбивати? Елара мене з собою не переплутала?                                                                                           

- Я прийшла поговорити. - спокійно сказала. - Тому можете не хвилюватися, кровопролиття сьогодні не буде. Принаймні я першою нічого робити не стану.                                                                                      

- Знову? - розсміялась королева. - Я тобі казала, що трон ти так просто не отримаєш. Тобі доведеться боротися за нього разом зі своєю невеличкою армією.                                                                                 

- Хіба воно того варте? - спитала я.                                                                                                                

Краєм ока я помітила, що зал наповнювався воїнами та придворними. Усі чогось очікували. Ну звичайно, це виглядало так, ніби я збираюся сьогодні покінчити з цим раз і назавжди. Проте я не збиралася цього зараз робити.                                                                                                                      

- Хіба цей трон вартий життя сотні твоїх підданих? Хіба він вартий життя твого племінника? Ти ще пам'ятаєш його? Деміан, він вірив, що наш світ може змінитися. Що все не має бути так. Але тобі було байдуже на нього, адже ти думаєш лише про себе. - я говорила спокійно. - Чи ти вже готова життя власної сестри віддати, аби лише не втратити владу? Хоча, що я питаю. Ти рідну доньку готова вбити. Як колись це зробила з Деміаном. Хіба не так, мамо?                                                                                 

Я повернулась до знаті та продовжила. Вони всі уважно спостерігали за мною.                                         

- Так, вам не почулося. Елара вбила свого рідного племінника, аби лише не втратити ту примарну ілюзію свого щастя. І зробила це ваша королева на очах сотні свідків, що можуть підтвердити мої слова. - мені ледве вдавалося стримувати сльози. - Я була там. Він помер на моїх руках. Елара ніколи й не перед чим не зупиниться. І якщо їй здасться, що хтось з вас буде представляти для неї загрозу, в той самий час буде знищений.                                                                 

- Елара, це правда? - прошепотіла Лідія. - Ти справді вбила Деміана?                                                    

- Вона ніколи не скаже правди. Це ж означає втрату частини своєї влади. А мені нічого приховувати, адже єдине, що я можу втратити — це своїх близьких та наш народ. Я завжди чесна з кожним. І я це доведу. - я розуміла, що в мене не лишилось іншого виходу. - Я не хочу кровопролиття. Тому, я кидаю виклик королеві. В ім'я пам'яті Деміана, Елоді, Сем та всіх, хто помер через тебе. Аби лише більше не було жодних жертв.