Глава 16

— Терезо, ні, — голос Кілліана звучав різко, здавлено, наче він ледве стримував емоції. — Ти не можеш цього зробити. Це надто небезпечно. Це... це самогубство. Я не дозволю. Ми не дозволимо. Тому цього просто не буде.

Я не відповіла одразу. Лише подивилася на нього — довго, мовчки, зосереджено. Я бачила в його очах страх, розпач, навіть злість. Але також і любов. Щиру, глибоку, болючу. Саме вона змушувала його так палко боротися зі мною, заперечувати мій план, відмовляти мене, наче я мала осліпнути від рішучості. Та я вже давно не була тією, кого можна зупинити одним «ні».

— Я вже вирішила, — тихо сказала я, і ця тиша гучніше будь-якого крику відлунювала в залі.

Коли я озвучила свій задум перед радою — ідею піти до Чорного палацу, щоб поговорити з Еларою, — усі просто завмерли. У повітрі повисла гнітюча мовчанка. Лише погляди — здивовані, розгублені, налякані. Хтось подумав, що я божевільна. Хтось — що я зневірилась і вирішила здатися.

Але правда була набагато простішою: я досі сподівалася, що ще можна зупинити війну. Що слова матимуть силу. Що в Еларі лишилась хоч крихта серця. І хоч я й готувала запасний план, озвучувати його не хотіла. Інакше мене б спробували зупинити, і часу на вмовляння вже не було.

— Я піду, — твердо сказала я. — Марек і Ліам підуть зі мною. Цього достатньо. Більше воїнів — це провокація. А я йду з миром. Ми несемо не мечі, а слова.

Кілліан хотів заперечити. Я бачила, як він стискає кулаки, як напружуються його плечі. Та я навмисно не взяла його з собою. Бо якщо доведеться вдатися до крайнього — він буде першим, хто спробує мене зупинити. А Марек і Ліам... Вони знали, що таке жертовність. І могли б зрозуміти мене, навіть якщо інші не змогли б.

Навіть Ріанон, котра спершу підняла хвилю протесту, врешті змовкла, почувши тихі слова Марека. Між ними щось було. Я бачила, як вона подивилась на нього, як її очі стали м’якшими. Можливо, саме він зуміє зцілити її серце після втрати Деміана.

Чорний палац зустрів мене холодом, знайомим до болю. Стелажі, арки, крижані вітражі — усе було, як раніше. Але я вже була іншою. Не принцесою, яку можна налякати криками і погрозами, а воїном, що пройшов крізь втрати, кров і вибір. Я не боялася більше. Навіть охоронці, що стояли на варті, не насмілилися затримати мій рух.

Я йшла до тронної зали гордо, не озираючись, з двома найвірнішими вартовими по боках. Відчувала — мене помічають. Шепочуться. Але боятися вже не було причин. Усе вирішиться сьогодні. Цього разу я увійшла через парадні двері. Не ховалась, не кралась, не чекала дозволу. Я — донька королеви. Я — спадкоємиця трону. І я маю право говорити.

Коріння здійнялося переді мною стіною, зойк Лідії, заклинання. Але одного руху меча вистачило, щоби розсіяти ілюзію загрози. Я не ворог. Я — виклик. Я підійшла ближче до трону, де сиділа вона. Королева. Мати. Вбивця.

— Я прийшла поговорити, — мовила я рівно, не підвищуючи голосу. — Ніхто сьогодні не загине. Принаймні не з мого боку.

— Знову ці наївні балачки, — хмикнула Елара. — Скільки разів мені повторювати? Трон не здобувають словами. Його беруть — кров’ю. Борись, якщо хочеш його. Або забирайся.

— Хіба він того вартий? — я дивилась прямо в її очі.

Зала стрімко наповнювалась — вартові, маги, придворні. Всі чекали видовища. Можливо, сподівались, що я прийшла почати війну просто тут. Але я мала інший план. Я знала, що робити.

— Хіба трон вартий життів сотень твоїх підданих? Вартий життя Деміана? Твого племінника, який вірив, що наш світ можна змінити? – я говорила твердо. – Я пам’ятаю, як він говорив про надію. А ти… Ти знищила її. Як ти можеш дивитись у вічі тим, хто служить тобі?

Я бачила, як тіні ворухнулись серед натовпу. Погляди — спершу зніяковілі, потім шоковані. І я знала — треба йти далі. Ці ельфи не знають справжньої правди. Вона обдурила їх всіх, а вони досі вірять.

— Так, вам не почулося, — я звернулась до всіх. — Королева Елара вбила свого племінника. Власноруч. На очах у свідків. Я була там. Він помер на моїх руках. Вона боялась, що він стане загрозою її владі. І вбила. І якщо комусь із вас здається, що ви їй важливі — ви помиляєтесь. Вона знищить будь-кого. Навіть власну доньку.

— Елара… Це правда? — прошепотіла Лідія.

Королева не відповіла. Лише подивилась на мене. Погляд був холодний, але в ньому вперше з’явився сумнів. Вона не очікувала, що я зможу так відкрити розповісти всім.

— Вона не скаже правди. Бо це означає — визнати поразку, - сказала я. – А я не боюся правди. Я не боюся втратити трон. Лише тих, хто мені дорогий. І я доведу це.

Я вдихнула глибше. Настав час. Я сюди насправді прийшла не для того, аби поговорити. Я мала мету. Однак якби я сказала це іншим, вони зробили би все, аби не пустити мене в Чорний палац.

— Я кидаю виклик. Один бій. Я і ти, - мій голос звучав напрочуд могутньо. – В ім’я всіх, хто загинув. В ім’я Деміана. Елоді. Сем. В ім’я майбутнього. Щоб зупинити кровопролиття.

Зала завмерла. Шепіт прокотився, як вітер. Ніхто не очікував, що я зможу кинути виклик. Тим паче Еларі. Навіть Ліам і Марек здивовано перезирнулися. Всі чекали відповіді.

— О, то коли я тебе вб’ю, — Елара промовила це спокійно. — Я отримаю усе. І світле королівство також?

— Я не їхня королева. Не я вирішую за них. Але на шляху до них мене вже не буде, - я холодно посміхнулась. – І ти зможеш діяти безперешкодно. То що, погоджуєшся?

Мовчанка тривала лише мить. Та ця мить здалась вічністю. А раптом не вийде? Може вона не захоче. Та чого Еларі лякатись, адже я не представляю для королеви загрози. Принаймні так вона думає.

— Так, — сказала вона, і в її очах я помітила щось нове. Страх? Можливо. — За три дні на світанку. На кордоні. Якщо не прийдеш — вважатиму це поразкою. І тоді я рушу вперед.

Я кивнула. Тепер усе вирішено. Тепер шляху назад немає. І я маю піти до кінця. За три дні все закінчиться. І тоді я або помру, або стану королевою…