Глава 15

Після тієї кривавої сутички я почувалася дивно спокійно. Ні, не тому що мені було байдуже — радше навпаки. Але щось у мені ніби змінилося. Моя рука, яка ще нещодавно була джерелом нестерпного болю, більше мене не турбувала. Ельфи, що лікували мене, вклали в загоєння не лише магію, а й щось тепле, живе — щось, що залишило по собі відчуття турботи. Проте спогади залишилися. Той хрускіт, що проломив моє плече, часом лунав у моїй голові з такою силою, що я здригалася. Його вже не витерти ні часом, ні чарами.

Ставлення Ліама до мене... змінилося. Це було очевидно. Колись він сприймав мене як нав'язану союзницю, чужу принцесу з темного королівства, яку потрібно терпіти. Тепер же він дивився на мене з повагою, якої я ще ніколи не бачила в його очах. Дивно, що для цього потрібно було лише врятувати йому життя — ціною власного. Але я ж не планувала це. Я діяла інстинктивно. Так, як вчила мене моя кров і мій батько. А батько казав, що це лише початок. Коли я остаточно звикну до своєї сили, то зміни прийдуть не тільки ззовні — вони прийдуть у саме серце.

Зараз було тихо. Занадто тихо, як для нашого життя в умовах війни. Але ці рідкісні миті спокою ми навчилися цінувати. Їх не можна було проґавити, бо кожна могла бути останньою. Ми пили чай, тренувалися, розмовляли при світлі зірок.

Кілліан частіше залишався поруч, а я раптом почала ловити себе на думці, що мені цього хочеться. Більше того — що мені цього бракує. Він став для мене точкою опори. У його присутності я забувала, що навколо руїни, страх і смерть. Він був милим, дбайливим, іноді аж надто романтичним. Іноді мені здавалося, що все це не реально. Може, я заснула під дією закляття? Чи, можливо, все це — вигадка моєї втомленої свідомості?

Але ось прийдешній день нагадував, що небезпека нікуди не поділась. Наближалося свято Розділення — день, коли Елара стала єдиною королевою обох частин королівства. Тепер же ми святкували його як символ спротиву. День, коли на сцену виходимо ми — ті, хто не згоден жити під владою страху. Цьогоріч ми вирішили не ховатись. Ми будемо святкувати відкрито, з високо піднятою головою. Не через впертість, а щоб показати — ми не зламані. Щоб показати, що ми пам’ятаємо, ким є насправді.

На честь цього дня я вдягла сукню, створену магами світлих ельфів. Вона була блакитною, як світанкове небо, прикрашена дрібними квітами, що змінювали відтінки в залежності від світла. Мереживні рукави огортали мої руки, мов крила метелика. Волосся я залишила розплетеним, але вплела в нього темні квіти — символ моєї вірності Чорному королівству. Так, я обрала світло, але не забула про своє походження. І не забула про тих, кого маю захищати.

Кілліан з’явився майже вчасно. Його погляд зупинився на мені — теплий, здивований, трохи зніяковілий. Він зробив мені кілька компліментів, від яких я аж зашарілась, хоч і намагалась зберігати холоднокровність. Він сам виглядав прекрасно — вбрання, як завжди, елегантне, посмішка м’яка, рухи впевнені. Та сьогодні мені було важко усміхатись. Ми мали удавати, що війни немає, що все — просто святковий бал. І хоча ми й домовилися дотримуватись стародавніх законів — не чинити насилля в цей день — атмосфера в залі була напружена, мов струна, що от-от розірветься.

Коли ми з’явились у залі, вже було повно гостей. Столи ломилися від страв, свічки відкидали теплі відблиски на мармурову підлогу. Та всі тримали дистанцію, ніхто не розслаблявся. Кожен рух контролювався, кожен погляд важив тонну. І я, попри сукню, вино й квіти, теж почувалася на сторожі. Ця ніч могла закінчитися чим завгодно.

Я стояла біля однієї з колон, тримаючи келих з квітковим вином. Пахло медом і бузком. Я зробила ковток, намагаючись бодай трохи зняти напругу. І тут поруч виникла вона. Та, яку я не чекала.

– Насолоджуєшся вечором? – пролунало за плечем.

Я відчула, як усе тіло стислося. Я могла б кинутись до зброї — якби вона в мене була. Та закони цього вечора захищали всіх, навіть нас. Елара, моя мати. Королева, яка принесла смерть тисячам. Вона з’явилась, мов тінь — раптово, безшумно, мов нічна примара. Темно-синя сукня підкреслювала її постать, а очі світилися тим знайомим холодом.

– До цього моменту — так, – відповіла я, роблячи ще ковток. – А тепер щось не дуже. Уяви собі, співрозмовник мені не до вподоби.

– Ох, як же ти змінилась, – посміхнулась вона. – Та чи не забула, з ким розмовляєш? Я – твоя мати.

– А я – твоя донька, – відповіла я твердо. – І саме тому знаю, хто ти насправді. За гарним обличчям і чудовою сукнею ховається холодна безжальна королева. Така, що вміє лише знищувати.

– Це твоя правда, – тихо сказала вона. – Я давала тобі шанс. Якби ти стала на мій бік, усе було б інакше. Я передала б тобі трон, і ми б правили разом. Але ти обрала бунт.

– Я обрала народ, – заперечила я. – Я обрала тих, хто не хоче жити в страху. Ти вважаєш себе єдиною гідною влади, але забула, що справжня королева — та, хто захищає, а не пригнічує.

– Вони підуть за тобою тільки до смерті, – прошепотіла вона. – Їм не вижити без мене.

– Можливо, – я зробила ще один ковток. – Але ми помремо стоячи. Не раби, а вільні ельфи, які самі зробили свій вибір. І саме це тебе лякає.

Я розвернулась і пішла, не озираючись. Скільки сміливості було в мені — не знаю. Можливо, вона дійде до мене пізніше, коли залишусь наодинці зі своїми думками. Але зараз я знала тільки одне — я більше не боюсь. Я не дитина в тіні матері. Я — Тереза. Принцеса, воїтелька, лідер. І хай що станеться далі — ми збережемо цю ніч у пам’яті. Як ніч, коли ми не зламалися. Як ніч, коли я сказала в очі самій королеві: «Твоя влада добігає кінця».