Глава 14

Після поїздки в місто мені справді стало легше. Ніби хтось скинув з моїх плечей той нестерпний тягар, що пригнічував усе всередині. Я почала дихати вільніше, бачити ясніше й знову відчувати, як в мені прокидаються сили. Не просто для того, щоб існувати — а щоби боротися. За людей, які мені довірилися. За своїх друзів, за брата, за себе. І за пам’ять про тих, кого ми вже ніколи не зможемо повернути.

Кілліан своєю підтримкою ніби нагадав: ми не маємо права зупинитися. Занадто багато поставлено на карту. Це наша земля, наша свобода, наше майбутнє. І я — не просто гравець у цій битві. Я — одна з тих, хто веде.

Наступного дня я з’явилася на засіданні ради зовсім іншою — прямою, уважною, вмотивованою. Я почувалася зосередженою, чітко формулювала думки й вже не погоджувалась автоматично з усім. У мені прокинулась та Тереза, яка могла керувати, і яку ніхто не мав права ігнорувати. Навіть Ліам, який завжди зберігав прохолодну дистанцію, зараз, здавалося, слухав мене з повагою.

Після бою з Елоді щось змінилось у його погляді. Можливо, він просто не очікував, що я виявлюсь здатною не лише витримати такий поєдинок, а й перемогти. І то не десь у тіні, а перед очима всієї ради, перед самою королевою. Може, саме з того моменту він почав бачити в мені не просто доньку темної королеви, а рівну.

Та вся атмосфера змінилася, коли просто посеред обговорення на вулиці почувся гучний гуркіт. Глухий, важкий, схожий на глухий удар, що розносився в повітрі. Усі одразу насторожились. В часи війни ми вже звикли, що тривожні звуки не несуть нічого доброго. І щоразу серце стискається, немов попереджаючи: будь напоготові. Ми зірвались на ноги, і я, не вагаючись, схопила меч та побігла туди, звідки долинав звук.

Те, що я побачила, змусило мене завмерти на мить. У повітрі висіли велетенські зачаровані брили каміння, які з гуркотом врізалися в зовнішні стіни палацу. Але магія не дозволяла замку зруйнуватись — він відновлювався на очах, наче живий організм. Тріщини зникали, розбиті плити складались докупи. Палац світлих ельфів хоч і був молодшим за той, у якому я народилася, та магія тут була не менш потужна. Ця земля берегла своїх.

Але те, що я побачила далі, змусило серце затремтіти. Вояки вже билися на подвір’ї. Їхні противники були… не живими. Не зовсім. Їхні рухи були дерганими, очі — порожніми, тіло — зіпсуте, але ще дужче вражало інше: колись вони були ельфами. Воїнами. І в кожному з них ще залишалась якась частинка сили, яку вони мали при житті.

— Повсталі воїни… — прошепотів Марек, що опинився поруч. — Такого не повинно бути.

Його голос був наповнений жахом. І справді, навіть маги рідко ризикували вдаватися до некромантії, бо ця магія була древньою і зрадливою. Але ми знали, хто стоїть за всім цим. Лише рубін Елари міг мати таку міць. Та самої її тут не було. Як і завжди, вона керувала з тіні, ховаючись за спинами тих, ким пожертвувала. Вона ніколи не приходила особисто, й не тому, що боялася, а тому що вважала себе вищою за бій.

Я не чекала жодних наказів. Не на цій війні. Зі зброєю в руці я кинулася вперед. Справжня принцеса не ховається за охоронцями — вона стоїть поруч зі своїми. І я вдячна була тим, хто колись примусив мене тренуватись. Бо без тих знань і сили я б не вижила. Меч у моїй руці здавався продовженням мене. Удар, ще удар, ухил — кров летіла на траву, але я не зупинялась.

Їх було багато, і кожен, кого я вражала, здавався ще жорстокішим. М’язова пам’ять працювала краще за розум. Я не рахувала поразок, лише билася, поки лишались сили. Раптом край ока я помітила, як Ліам впав — збитий на землю, і один із повсталих заніс над ним меч.

Я навіть не думала. Просто кинулась на ворога, вибивши клинок і прийнявши удар на себе. Інстинкти керували мною. Так я б зробила заради кожного. Та цей ворог був інший. Його удари були точні, важкі, нещадні. Певно, при житті він був вартовим або навіть командиром. І я не встигла ухилитись — його меч зламав мою руку в плечі. Біль був нестерпним. Пекельна хвиля пройшла тілом, змусивши мене скрикнути. Але я не впала. Я зібрала останні сили, і знову вдарила. І вдарила ще раз.

Потім ніч. Я пам’ятала лише чорну порожнечу, що накрила мене, коли останній ворог впав, і все навколо потьмяніло. Я прокинулася в кімнаті, де навколо метушились ельфи. Кілліан схилився поруч і обережно торкнувся моєї руки.

— В тебе серйозний перелом, — сказав він тихо. — Кістки вже зростаються неправильно. Їх треба зламати заново, щоб поставити на місце.

— То зробіть усе, що треба. Я витримаю, — відповіла я, стискаючи зуби. — Смілива принцеса, пам’ятаєш?

Кілліан посміхнувся і кивнув Ліаму. Усі вийшли, окрім нього. Я здивувалась. Певно, саме він мав це зробити. В цього чоловіка явно багато досвіду, адже для ельфів майже завжди були непрості часи.

— Не дивуйся. Колись я жив серед людей і працював там лікарем. І тепер, коли треба, допомагаю тут. Я зроблю все правильно, — пояснив він, уважно оглядаючи плече. Його дотик був обережним, але я знала, що скоро стане гірше.

— І дякую, — додав він раптом. — Ти врятувала мені життя. Без сумнівів, без вагань. Але ж ти могла загинути…

— Я захищаю свій народ, — сказала я, ледве стримуючи себе. — Це мій обов’язок.

Та не встигла я закінчити, як Ліам натиснув. Щось хруснуло — і з моїх грудей вирвався крик. Болісний, справжній. Перед очима все потемніло. Та я знала — це потрібно. Тепер все стане на місце. І стане правильно.

— Ти справжня принцеса, Терезо, — промовив Ліам м’яко, кладучи пов’язку. — І тепер я в боргу перед тобою. Ти врятувала не просто мене — ти врятувала довіру. Тепер відпочинь. Ти заслужила це.

Його голос розчинявся в темряві, що огортала мене. Але я вже не боялася темряви. Бо тепер я знала — я в безпеці. Я вистояла. І вистою ще. Бо я — Тереза. Принцеса темних ельфів. І я ще не сказала свого останнього слова.