Глава 13

Вбивство "Елоді" справило на мене значно глибше враження, ніж я очікувала. Хоча я постійно повторювала собі, що вона не була справжньою, щось всередині мене відмовлялося в це вірити повністю. Її очі, її голос, навіть те, як вона тримала меч, — усе нагадувало мою справжню подругу. І коли я проштрикнула її груди, щось у мені ніби тріснуло.

Перші кілька ночей після бою були найважчими. Я прокидалася, задихаючись, із криком, ніби в останню мить перед смертю. У снах я бачила, як вона перемагає мене. Бачила, як холодний клинок розтинає мені шию, а з-за її плеча визирає обличчя Елари з викривленою посмішкою. Але щойно я відкривала очі, все розчинялося у темряві. Це були лише сни, але вони залишали по собі осад.

Я переносила це важко, хоча вже не вперше втрачала тих, кого люблю. Численні смерті, які я бачила на своєму шляху, з часом ніби загартували моє серце. І все ж, я часом думаю, чи настане той момент, коли я повністю звикну до цього? Коли смерть стане для мене звичайною подією, а не трагедією? Якщо ми виграємо війну, я стану королевою. А значить, зіштовхнуся ще з більшими рішеннями — тими, де буде йтися не лише про життя ворогів, а й про життя моїх людей.

Світ був непередбачуваний, і ми не знали, скільки ще триватимуть мирні часи, якщо вони взагалі настануть. Тому я повинна бути готовою до всього. Ці дні я проводила замкнено, майже не виходячи з власної кімнати. Лише іноді з'являлася на військових нарадах, та й то мовчазна, відсторонена. Усе, що я робила — це кивала головою й погоджувалась. Я була там тілом, але не душею.

Мій стан був очевидний для всіх, і більшість ставилися до мене з розумінням. Майже всі. Бо на третій день Кілліан з’явився в моїх дверях з рішучим наміром витягнути мене з цього безпросвітного стану.

— Збирайся, — сказав він тоном, що не терпів заперечень. — Ми йдемо на прогулянку. І я не збираюся слухати твої виправдання.

— Зараз не найкращий час… — почала я невпевнено. — Мені краще побути наодинці.

— Я вже поговорив з усіма. Сьогоднішня нарада відбудеться без тебе. І знаєш що? Вони навіть не заперечували. Бо всі хочуть, щоб повернулася та Тереза, яка нас вела. А не тінь, якою ти стала, — посміхнувся він тепло. — Я чекатиму тебе за п’ятнадцять хвилин.

Після його слів відмовитися було неможливо. Не тому, що він був владний чи нав'язливий — навпаки. Бо він турбувався. А я відчувала, що повинна спробувати. Принаймні для нього. Одягнувши прості джинси, сорочку та улюблені кеди, я заплела волосся в тугий хвіст. Щось у мені тремтіло — то було передчуття змін. Я сподівалася, що ми вирушимо кудись, де зможу бодай на мить забути про все.

Коли я вийшла з палацу, Кілліан уже чекав біля входу. У простому одязі він виглядав ще більш рідним, близьким. Мені навіть здалося, що на якусь мить серце стиснулося, а думки стали надто світлими, як для мого настрою.

— Куди ми йдемо? — запитала я тихо.

Він лише посміхнувся, мовчки взяв мене за руку та повів уперед. З недавніх пір сюрпризи викликали в мені тривогу, але зараз… мені хотілося довіритися. І я дозволила собі крок за кроком іти поруч з ним. Ми пройшли через портал, захований у стовбурі старого дерева, й опинилися…

У моєму рідному містечку. Все було, як і раніше: ті ж вузькі вулички, той самий запах кави з маленької кав’ярні на розі, будинки з однаковими поштовими скриньками, розмальованими дітьми. Тут я виросла. Тут вперше зустріла Елоді, саме тут ми з Кілліаном та Ріанон бігали в дитинстві й вигадували історії. Тут я знайшла брата. Це місце завжди жило в моїй пам’яті, як острівець спокою.

— Я подумав, що тобі потрібно трохи відпочити. І повернутися додому. Справжньому. До спогадів, які тебе сформували. Думаю, ти за всім цим сумувала, — тихо сказав Кілліан. — Сподіваюся, сюрприз сподобався?

— Дуже, — прошепотіла я, і голос тремтів. — Я так часто думала про це, але не наважувалася повернутися. А ти… ти зміг.

Я обійняла його і м’яко поцілувала. Він подарував мені щось більше за спокій — можливість знову відчути, що я жива. Що все ще можу дихати. Ми відвідали мій старий дім. Там усе залишилося незмінним: ті ж книжки на полиці, малюнки, які я лишила в шухляді, навіть подряпини на дверях. Тут пахло фентезі, дитинством і мріями. Магія, безумовно, зберегла це місце таким, яким я його залишила.

За легендою, що ми вигадали, мій батько отримав вигідну роботу в іншому місті, і ми переїхали. Люди прийняли це без питань. Але будинок чекав, ніби знав — я повернуся. Ми також заглянули до матері Елоді. Вона завжди була для мене другою мамою. Усе дитинство вона піклувалася про мене, як про власну доньку.

Ми були невидимі для неї — магія створила нам захист. Я бачила, як вона сиділа на кухні з чашкою чаю, а в її очах жевріла печаль. Вона досі сумувала за Елоді. І сумуватиме завжди. Але життя її трохи змінилося — вона, здається, вийшла заміж за того самого лікаря, що все життя працював у місцевій лікарні. Він завжди дивився на неї з ніжністю. Тепер у неї був син — Картер, дитина від першого шлюбу її чоловіка. Його мати померла при народженні, і тепер у хлопчика з’явилася нова мама.

Я знала: Елоді б схвалила цю родину. Вона б раділа за матір. Але її більше немає, і це вже не змінити. Це містечко дихало спокоєм. Люди й не підозрювали, що за межами цього ідеального світу точиться війна. Що ми щодня ризикуємо життям, щоб їхній світ залишався незмінним. Вони жили своїми турботами: хтось поспішав на роботу, хтось — на побачення, хтось сварився біля супермаркету. Але вони не боялися, і саме це ми захищали.

Війна для них була чимось далеким — темою з новин чи книжок. Але вона наближалася. І якщо ми програємо, цей світ зникне. Я не можу цього допустити. Тож я вдихнула на повні груди, відчула знайомий запах весняного повітря і прошепотіла сама собі: "Треба боротися далі."