Глава 12

Рівно опівдні я вже стояла посеред поляни. Повітря було гнітюче нерухомим, і навіть вітер, здавалося, затамував подих, очікуючи початку бою. Я встигла прийти заздалегідь, не дозволивши собі спізнитися навіть на мить. Бо кожен знав — якщо суперник не з’являється вчасно, це означає поразку. І тоді протилежна сторона має право діяти. А я не могла дозволити собі таку слабкість, навіть якщо це виглядало як дрібниця. Усе мало значення, коли мова йшла про життя і смерть.

У глибині душі я ще не до кінця була готова до того, що мені доведеться вбити Елоді. Мене мучило це слово — «вбити». Воно важко лежало на плечах, немов тягар, який не знімається ні вдень, ні вночі. Та я мусила повторювати собі знову й знову: це не вона. Це не моя подруга. Це лише оболонка, порожня копія, створена для того, щоб я завагалась. І мати знала, що я можу зламатися — саме тому вона вибрала Елоді. Бо ніхто інший не зміг би так вплинути на мене. Та якщо я не витримаю, якщо дам слабину — це буде моїм кінцем.

Я не сумнівалась, що Елара щось вигадала. Ця дівчина, ким би вона не була, точно навчена. Вона володіла навичками, і не лише фізичними. Її головна зброя — це сумніви, які вона намагалась посіяти в мені. Та вона знала ту Терезу, яка колись тікала від істини. А сьогодні вона зустріне ту, яка навчилася битися і не здаватися.

Навколо зібрався натовп. Згідно з давнім ельфійським звичаєм, кожен бій честі мав бути публічним. Сотні очей дивилися на мене, на неї, на це коло, викреслене на землі, з магічним бар’єром навколо. Поле було захищене, щоб ніхто з глядачів не постраждав. Та мені було байдуже до глядачів. Я лише шукала поглядами тих, хто справді мав значення.

І я бачила їх. З мого боку стояли Кілліан, зосереджений, але рішучий; батько, мовчазний, але з очима, повними підтримки; Ріанон, що не зводила з мене погляду; Ліам, що стиснув кулаки, не в змозі стояти спокійно; Марек і Роман, обидва з тривогою в очах, та з вірою в мою перемогу. Всі вони знали, що я маю зробити.

А по той бік — мати. Королева Елара. Стояла висока й непорушна, з обличчям, що нічого не виражало, але очима, в яких палала цікавість. Вона не вірила, що я зможу це зробити. Вона думала, що я слабка. І саме тому я мала довести протилежне.

— Ну що, Терезо, — пролунало голосно, коли переді мною з’явилась знайома постать. — Готова зустріти Смерть? Повір, вона не така вже й романтична, як у книжках.

— Так, — відповіла я рівним голосом, стискаючи руків’я меча. — Але твою. Вдруге це буде набагато легше, ніж уперше.

Вона сміялась, але в тому сміху було щось чужорідне, неприродне. Навіть схожий голос не зміг приховати фальш. Це була не Елоді. Я вже попрощалась із нею давно. А тепер я стояла тут, аби покласти кінець цій потворній пародії.

— Зі справжньою Елоді я вже попрощалась, — додала я. — Лишилось вирішити одну незначну проблему.

— Краще почнемо. Розмови — для тих, хто ще має час, — кинула вона і стрімко пішла в атаку.

Її рухи були швидкими, вивіреними. Вона била з неймовірною точністю, і я ледве встигала відбивати удари. Але все ж таки встигала. Рух за рухом, крок за кроком, ми танцювали в цьому кривавому балеті. Я згадувала кожне тренування з Кілліаном, кожне падіння, кожну синювату руку після боїв. І це рятувало мене.

Наші клинки зіштовхувались з такою силою, що іскри летіли навсібіч. Було важко сказати, скільки часу ми билися. Мить? Година? Вічність? Усе змішалось. Я перестала бачити натовп, перестала чути голоси. Було лише ми двоє.

— Ти завжди була зручною, — прошипіла вона між атаками. — Добра, наївна, легка мішень. Ти справді вірила, що я любила тебе, так? Усі любили тебе. А я — ненавиділа.

Удар. Я встигла ухилитися. Серце калатало дико, але я не дозволила собі повірити в її слова. Це все не по-справжньому, вона давно померла, а зараз говорить в цьому тілі лише магія Елари.

— Це неправда, — прошепотіла я. — Ми були подругами. Я знаю це. Ти — лише тінь. І якщо ти думаєш, що зламаєш мене словами, то погано мене вивчили.

Я зробила хибний маневр, що виглядав як відступ. Вона кинулась уперед — і в цей момент я розвернулась і ударила. Її меч випав з рук. Мій — пронизав груди. Жодної крові. Очі її були порожні. В них не залишилось нічого. Навіть відбитку людяності. Навіть того болю, що колись відчувала Елоді.

— Так, я дізналась правду. Перед твоєю смертю, — промовила я, витягуючи меч. — Ти не вона. Ти — ніщо. Просто лялька, жалюгідна копія. Не варто було кидати виклик тій, хто сильніша за тебе.

Вона похитнулась, наче не вірячи в поразку. Але більше не промовила ані слова. Я розвернулась і пішла до краю кола. Навіть не подивилася в бік Елари. Та знала — вона шокована. Вона не очікувала, що я зроблю це. Ніхто не очікував.

Мої друзі зустріли мене мовчки. У їхніх очах — гордість, полегшення, і… щось ще. Сум. Всі розуміли, що цей бій забрав у мене частину душі. І більше її не повернути.

Але це була війна. І в ній не буває простих рішень. Як сказав Ліам — тут годяться будь-які засоби. І якщо моя мати не зупиняється ні перед чим, я теж не маю права відступати. Я виграла сьогодні. Але попереду — ще жорстокіша битва. І тепер я була до неї готова.