Глава 11

Вибігши на вулицю, ми не побачили ніякої армії чи нападів. Повітря було нерухомим, небо — неприродно ясним, і навіть вітер, здавалося, затамував подих. Жодного гомону, жодного звуку кроків чи метушні. Тиша. Як перед бурею. Але той звук — низький, глухий, що йшов з боку лісу — не міг бути омана. Це були вибухи. Ми всі це знали. І хоч армії не було видно, загроза відчувалась у кожному подиху. Усі погляди відразу звернулися на мене. Я кивнула.

— У ліс, — сказала я. І ми побігли.

Ніхто не питав, не вагався. Кілліан був поруч, Роман, Рідіан, навіть Марек рушив мовчки. Я бігла попереду, стискаючи меча, серце билося в горлі. Я вже уявляла, як з-за дерев вистрибують солдати матері. Високі, похмурі, з темною магією у зіницях. Можливо, знову з рубіновими клинками. Але коли ми вибігли на знайому галявину — все завмерло.

Там, серед туману, стояла одна фігура. Самотня. Постава впевнена, підборіддя злегка задерте. Волосся, що я пам’ятала довгим, тепер коротке, світле й скуйовджене. Одяг незвичний — ні земний, ні ельфійський, більше схожий на щось, зшите з тіней. І все ж... я б ніколи не сплутала її з іншою. Моє горло стислося, дихання обірвалося.

— Елоді... — прошепотіла я.

Вона усміхнулася, повільно, трохи іронічно. Від цього я завмерла. Адже цю людину я занадто добре знала. Сльози виступили на очах, проте я стрималась.

— Нарешті. Я думала, що мені доведеться кричати, аби ти звернула на мене увагу, — її голос... був схожий, але не зовсім. Нижчий, грубіший, з ледь чутною лункою.

Я зробила крок уперед, опустивши меч. Я не хотіла боротись проти Елі. Проте розуміла, що це все не по-справжньому. Моєї справжньої подруги не може бути тут.

— Ти... Як? – прошепотіла я. – Це не можливо... Ти ж... Ти померла.

— Померла, — підтвердила вона, знизуючи плечима. — І мушу сказати: мертвість — це неймовірно нудно. Спостерігати за всім, не маючи змоги втрутитись. Як живе світ, як ти... живеш. Не дуже весело, правда?

— Це ілюзія. Хитрість. Якесь магічне марення, — я не вірила. Не могла. Не хотіла.

— О, це я. Справжня. Пам’ятаю, як ти заплакала на моєму похороні. Як під подушкою ховала мій щоденник. Як перечитувала наші листи. А пам’ятаєш, як ми сміялися над тією безглуздою екранізацією «Воно»? Ми казали, що це радше комедія, ніж жахи. І я пам’ятаю твою першу закоханість. Його ім’я... — вона назвала його. Точно. Безпомилково.

У грудях щось затріщало. Я відчула як все в середині мене перевернулось. Не могла повірити, що все справді так.

— Але потім я померла. І ти... отримала все, чого хотіла. Ельфи. Магія. Корона. Ти ж знаєш, як сильно я мріяла про це. А ти... — її очі спалахнули золотом. — Ти просто виявилась однією з них. Ба більше — принцесою. Як зручно, правда?

— Я цього не вибирала, — зірвалося з вуст.

— А я вибирала, — прошипіла вона. — Я молилася про це. Я жила цим. Але вийшло інакше.

Інші мовчали. Всі, хто прийшов зі мною, не рухалися. Але я бачила — Рідіан уже тримав руку на руків’ї меча. Кілліан навівся трохи вперед, очі його палахкотіли.

— Я бачила все. Твої перемоги. Поразки. Як тебе визнали. Як Варта стала твоїми союзниками. Як ти... жила моїм життям. І знаєш, що найогидніше? — вона усміхнулася. — Що тобі воно ніколи й не було потрібне.

— Це не життя. Це війна, — сказала я тихо. — Це смерть щодня. Це не казка, Елоді. І не мрія. Я втратила майже всіх, кого любила. Це не твоє життя. Це — жертва.

— І все ж я хочу його. І отримаю, — сказала вона. — Мати — твоя матінка — дала мені другий шанс. Вона воскресила мене. Змінила. Я не зовсім людина вже. Але тепер можу стати однією з них. Безсмертною. Сильною. Лишилась одна перешкода, - я знала, що вона скаже. — Ти. Ти та, хто стоїть на моєму шляху. І я прийшла, аби знищити тебе. Забрати своє.

— Я тобі цього не дозволю, — загарчав Кілліан, ступивши вперед.

— Як мило. Все ще вірний. Все ще безстрашний, - вона розсміялась. – Але це не тобі вирішувати, милий. Бо це — виклик. І ти знаєш, що це значить. Я кидаю виклик принцесі Чорного королівства. Завтра, опівдні. Сам на сам. На цьому місці. І ніхто з вас не має права втручатись.

— Терезо... — прошепотіла Ріанон. — Ти не зобов’язана...

— Я приймаю, — сказала я, перебиваючи. Голос мій був сталевий. — Опівдні. Як у твоїх улюблених вампірів, правда?

Елоді примружилась. Усміхнулась майже тепло. На мить я знову відчула, що це моя подруга, з якою ми стільки всього пережили за ці роки.

— Так. Але в них було все опівночі, - вона посміхнулась. – Така собі відсилка. Ти ж знаєш, як я люблю книжки.

Мені стало холодно. Лід розлився по спині. Вона знала. Вона все пам’ятала. Але... цього було замало. Бо щось не сходилось. Справжня Елоді знала більше. Справжня Елоді мала б згадати інше. Щось, чого це створіння не знало. І я зрозуміла — це не вона. Це тінь. Оболонка. Підробка, зшита зі спогадів. Лялька в руках Королеви. Це не моя подруга. Це лише інструмент, створений, аби зламати мене. І я не дозволю цього.

— До завтра, подруго, — мовила вона, й розчинилась у повітрі.

Без блиску, без магії. Просто — зникла. Я стояла посеред галявини. Меч в руках. І біль у грудях, що повільно перетворювався на лють.

— Вона оживила її, — прошепотіла я. — Використала як зброю. Проти мене.

— Ми можемо знайти інший спосіб... – Кілліан торкнувся мого плеча.

— Ні, — відповіла я. — Завтра я піду на бій. І я вб’ю її. Бо інакше загину я. А разом зі мною — усе, за що ми боролись.

І десь глибоко в мені прокинулось щось нове. Глибше за страх. Гостріше за біль. Це була рішучість. Бо якщо війна справді вимагає всього — я дам їй усе.