Глава 11

Вибігши на вулицю, ми не побачили ніякої армії чи нападів. Все було відносно тихо, якщо так можна це назвати. Просто лунав звук вибухів з лісу біля палацу. І це було так дивно, адже я з таким зіштовхувалася вперше. Та все ж це не значить, що все спокійно. Щось таки там сталося. Абсолютно не думаючи, ми рвонули туди. Я вже подумки уявила, що на нас чекає. Якийсь черговий прибічник моєї матері з охороною. Але ми справлялися раніше, значить зможемо і цього разу. Тим паче з нами тепер світлі ельфи. Проте там майже нічого не було. Тихо та спокійно. Та посеред галявини стояла лише одна дівчина. Світле волосся тепер коротке, а очі стали золотими. Проте, впізнати її було навіть дуже легко. Я б ніколи не сплутала її ні з ким. Адже саме це обличчя я щодня бачила протягом багатьох років. Обличчя, що дуже часто мені снилося. І завдяки їй почалося моє знайомство зі світом ельфів. Проте це не можливо...                                                                                                                                   

- Елоді. - прошепотіла я, опускаючи меч. - Ти... Як?                                                                                     

- Привіт, подруго. Бачу, що ти не дуже рада мене бачити. - розсміялась вона. - Скучила за мною? Я так точно. Весь цей час я була мертвою, а ти не уявляєш наскільки це нудно. Але тепер я тут, а ти стоїш по іншу сторону барикад.                                                                                                                                      

- Ти... - в мене горло пересохло. - Це все не може бути по-справжньому. Якась ілюзія чи дивна магія. Такого бути не може...                                                                                                                                   

- Звичайно, я тут. Я пам'ятаю всі наші моменти. Як ми з тобою сміялися над екранізацією "Воно", адже це був аж ніяк не фільм жахів. Знаю, як звали твою першу закоханість. А потім я померла. - от тільки голос був грубішим, ніж я пам'ятала. - Весь цей час я була привидом, що бродить по цій землі. На моїх очах стільки всього відбулося. Хтось народжувався, хтось помирав. Наші однокласники закінчували школу, і кожен обирав далі свій шлях. І я бачила все. Навіть те, як ти отримуєш мою мрію. Я марила ельфами. А ти виявилась одним з них. Ще й навіть принцесою. Ти вкрала в мене те, що я так довго та сильно бажала.                                                                                                                                                  

- Я цього не хотіла. - сказала я.                                                                                                                      

- А я хотіла. - промовила Елоді. - Це була моя мрія, а не твоя.                                                                  

Інші ж стояли мовчки, спостерігаючи за сценою. Проте, готові до бою в будь-який момент. Однак не всі розуміли, що ж тут відбувається. А я ж досі не могла повірити, що Елоді зараз стоїть переді мною. Вона померла, а я виявилася ельфом. Однак в мене було не те життя, про яке вона мріяла. Адже постійна війна змусила мене змінитися.                                                                                                      

- Але мені не судилося. Я померла. Навіть встигла попрощатися зі всіма. Я так щиро вірила, що тебе очікуватиме спокійне життя. Та потім бачила, що ти отримала мою мрію. - посмішка дівчини була зловісною. - Та тепер Королева дала мені шанс на друге життя. Вона повернула мене. Так, я не ельф. Але зараз почуваю себе краще ніж будь-коли. І скоро це все стане моїм назавжди. Я зможу залишитися тут, ставши однією з них. Отримаю вічне життя. Лишилась лише одна перешкода.             

- Яка? - здається, я вже знала відповідь.                                                                                                      

- Ти. Для цього я тут. Аби вбити. - посміхнулася вона. - Це так іронічно. Ти була моєю найкращою подругою, а зараз вимушений ворог.                                                                                                             

Чомусь я й очікувала цього від Елари. Не дивно, що вона вирішила діяти саме таким способом, адже знає наскільки для мене важлива Елоді. Ненависть до власної матері прокинулася в мені з новою силою.                                                                                                                                                                

- Я тобі цього не дозволю. - прошипів Кілліан. - Краще тобі піти, інакше я знищу тебе.                            

- Як завжди, благородний. Кілліан, ти зовсім не змінився з нашої першої зустрічі. - дівчина вишкірилася. - Але це виклик. Кожен має право кинути його принцесі, і ти знаєш це не гірше за мене. Вона зобов'язана його прийняти, і ніхто з вас не стане перешкодою на моєму шляху до вічності. - просто відповіла Елоді, ніби говорила про погоду. - Тому, принцесо Терезо, я кидаю вам виклик. Завтра опівдні на цьому місці, сам на сам.                                                                                                                           

- Терезо... - почала Ріанон. - Ти можеш...                                                                                                         

- Я приймаю твій виклик. - перервала я. - Опівдні, прямо як твої улюблені вампіри? А я думала, що в тобі хоч щось змінилося.                                                                                                                                 

- Так. - посміхнулась Елоді. - Прямо як вони. Ти знаєш, як я їх люблю.                                                       

От тепер я точно впевнена, що це вона. Справжня Елоді точно знала, що вампіри — нічні створіння, бо марила книгами про них. І це питання стало скоріше перевіркою, яку вона не пройшла. Якби вона відповіла інакше, то мені було б дуже важко вбити її. Але тепер все інакше. Це створіння лише має зовнішність моєї найкращої подруги, не більше. Дівчина, точніше це щось, зникло. А я прийняла рішення. Бій буде. І я вб'ю її. Адже вона просто руйнує пам'ять про мою найкращу подругу. І тепер я знаю ще одне — моя матір не зупиниться ні перед чим. Тому, і я маю не відступати. Як казав Ліам, це війна, і тут будь-який спосіб згодиться...