Глава 10

На ранок я прокинулася в обіймах Кілліана. Його рука м’яко лежала на моїй талії, а тепле дихання торкалося мого плеча. На обличчі була легка усмішка — спокійна, умиротворена. Мабуть, і вві сні йому було добре. Я завмерла, намагаючись не порушити цю тишу. Мить, у якій не було війни, болю чи відповідальності. Лише він і я.

У кімнаті панувала півтемрява. Світло ранку пробивалося крізь важкі штори, залишаючи тонку золоту лінію на підлозі. Повітря ще не встигло охолонути від нічного тепла, і в ньому досі витав аромат нашої близькості — вина, лавандового мила й чогось більш інтимного.

Ця ніч назавжди залишиться в моїй пам’яті. Вона була справжньою. Такою, яку хочеться проживати знову і знову. В ній не було фальші, не було страху. І я дозволила собі забути про все. Про те, ким я є. Про те, що на мені — тягар народу. Але це тривало недовго. Пам’ять, мов холодний вітер, повернулася швидко. Я згадала все. Заради чого ми це робимо. Заради майбутнього.

Заради тих, кого ми втратили. Елоді, ніжна й мрійлива, яка завжди мріяла про світ без кордонів. Сем, відчайдушна й вірна, що не злякалася навіть перед лицем смерті. І Деміан… мій брат. Розумний, мужній, чесний. Його вбила моя мати. Його обличчя щоночі стоїть перед очима. І це не дає мені зламатися. Не дозволяє впасти. Я зітхнула, обережно поцілувала Кілліана в щоку.

— Час вставати, - прошепотіла я. – У нас попереду важкий день.

Він ворухнувся, повільно розплющив очі, і посмішка на його вустах стала глибшою. Хлопець зараз був таким розслабленим. Та я і сама не хотіла, аби ця ніч закінчувалась. Та ми мали справи.

— Хіба ми не можемо залишитися тут ще на годину? – запитав він.

— Не можемо, — всміхнулась я. — Рідіан чекатиме на нас. І якщо ми запізнимось, він знову почне бурчати, як старий дід.

Кілліан зітхнув і підтягнувся, розминаючи плечі. Я вкотре на мить замилувалась хлопцем. Навіть від одної згадки про хлопця всередині прокидалось щось тепле. Моє серце, здається, належало йому.

— Гаразд, - визнав він. – Але я вимагатиму компенсацію. Сьогодні ввечері. Тільки ти і я.

— Домовились, — кивнула я, встаючи з ліжка.

Ми вдягались повільно. Без поспіху, але мовчки. Кожен із нас думав про майбутнє. Про цю зустріч у Військовому кабінеті. Про те, що далі. За останні дні мій ритм життя змінився. Кожна ранкова година починалася з обов’язків, планів, зборів. Іноді мені хотілося зникнути. Забути, що я принцеса, що я лідер. Але кожного разу я згадувала, чому все це роблю.

Ми спустилися до обідньої зали. Стіл уже був накритий: теплий хліб, фрукти, мед, сир і трав’яний чай. Швидко поївши, ми вирушили до Військового кабінету. Будівля була відділена від основного корпусу палацу. Холодний камінь стін, старовинні фрески й запах пергаменту одразу навіювали серйозний настрій.

Всередині вже чекали. Маріелла стояла біля мапи, щось жваво обговорюючи з Рідіаном. Біля столу сиділи Роман, мій батько, Марек… І ще один чоловік. Новий. Невідомий. Його постать одразу впала мені в око. Високий, з коротким світлим волоссям, сірими, крижаними очима і жорстким, майже різаним обличчям. Його погляд, коли він зустрів мій, був сповнений холоду. І — я це відчула — зневаги.

— Терезо, — озвався король. — Це Ліам, голова королівської світлої варти. Він приєднається до нашої стратегії як радник. Ми щойно обговорювали план нападу на Елару. Думаю, тобі буде цікаво.

Я стиснула губи. Не сподобався він мені одразу, і, здається, це повністю взаємно. Марек був набагато приємніший, не дивлячись на те, що він темний ельф.

— Ви серйозно? Напасти першими? – не зрозуміла я. – Хіба це не суперечить принципам світлих ельфів? Нейтралітет завжди був для вас головним.

— Пріоритети змінюються, — жорстко відповів Ліам. — Це війна. І ми повинні діяти. Не чекати, коли вона вдарить першою. А вдарити самі.

— Це самогубство, - обурилась я. – Ви не знаєте, на що вона здатна. В неї є рубін. Вона сильніша, ніж будь-хто з нас.

— І ти, дівчисько, можеш знати краще за мене, командира варти? — гримнув він. — Я не стану слухати тих, хто лише вчора взяв меч до рук.

— Ти не знаєш, хто вона, якщо дозволяєш собі таке, — втрутився Роман, підводячись. Його голос був твердим, обуреним.

— Знаю. Принцеса Чорного королівства. Донька Елари. Надія темних, - Ліам закотив очі. – Але це нічого не доводить. Хто скаже, що вона не грає з нами? Що за її вчинками не стоїть план матері?

— Тереза не раз рятувала наші життя. Вона стояла пліч-о-пліч із нашими солдатами, — сказав Марек, ставши між мною та Ліамом. — Частина Варти присягнула їй. І якщо ти бодай ще одне слово проти неї скажеш — пошкодуєш.

Його очі палали, а рука ковзнула до руків’я меча. Ліам теж не відступав. Між ними натягнулася невидима струна — достатньо було лише подиху, аби вона обірвалася. Я зробила крок уперед.

— Досить, — сказала я спокійно, але твердо. — Мареку, дякую, але не потрібно. І Ліам має право сумніватися. Я народилася в Чорному палаці, і це не змінити. Але я не мати. І доведу це вчинками, не словами.

У кімнаті запанувала тиша. Усі дивилися на мене. Навіть Ліам. Його обличчя не змінилося, але він уже не переривав мене. Це вже було щось.

— Але атакувати прямо — це помилка, - сказала я. – Елара буде готова. Вона сильна, непередбачувана. Нам потрібен інший підхід.

— Який? — спитала Маріелла.

— У неї рубін. Він небезпечний, - я обвела поглядом всіх. – Ми досі не знаємо його повної сили. Але є шанс. Один план. Я не впевнена, що він спрацює, але…

Я не встигла договорити. На вулиці щось гримнуло. Стеля здригнулася. За мить — ще один вибух. Крик. Дзвін скла. Серце стиснулося. Я вже знала цей звук. Це не буря. Не грім. Це війна. Вона прийшла до нас.

— Вони тут, — сказала я, хапаючи меч.

Я вибігла з кімнати, слідом за мною Кілліан, Роман, Маріелла. Ми мчали коридорами, що наповнювалися панікою. І я знала: тепер усе змінилося. Ми не нападатимемо. Ми — захищатимемось. За себе. За тих, кого любимо. За наше право жити.