Глава 9

Я лежала на ліжку в кімнаті, яку мені виділили у палаці світлих ельфів. Попри втому, спати не хотілося. Стеля над головою здавалася занадто високою, повітря — застиглим, а думки — важкими. Рідкісні миті тиші, коли ніхто нічого не вимагав, коли не треба було когось рятувати, когось переконувати, чи когось убивати… Ці миті ставали дедалі ціннішими. Бо на війні не до роздумів. Тут не думаєш про щось приємне — любов, дотики, ніжність — усе це зникає, коли в повітрі відчувається страх.

Я розуміла, що кожна мить, коли серце ще б’ється, — дар. І поруч зі мною був Кілліан. Він не просто допомагав чи підтримував. Він був тим, хто вірив у мене тоді, коли я сама цього не могла. І мені страшенно хотілося сказати йому це — просто і щиро. Але щоразу зупиняла себе. Я не звикла говорити про почуття, бо мене не вчили цьому. Та зараз усе могло змінитися. Наступного дня нас могли роз’єднати назавжди.

Кілліан пожертвував багато чим заради мене, заради цієї боротьби. І я досі жодного разу не подякувала йому за це. Мене пройняло усвідомлення, що не можна тягнути далі. Інакше стане пізно.

Підвівшись із ліжка, я поспіхом вдягнулася. Ніч була глибока, коридори темні й тихі. Але я знала дорогу. Його кімната була поруч. Мої пальці трохи тремтіли, коли я постукала. У голові крутилися думки: а раптом я виглядаю смішно? А якщо це дурна ідея? Проте двері відчинились, і я побачила знайоме, здивоване обличчя.

— Привіт. Ти прийшла до мене, — озвався він трохи спантеличено. — Не те щоб я не радий, але…

— Знаєш, де тут можна знайти щось випити? — перебила я його, намагаючись не показати хвилювання. — Бо настрій не той. Хочеться хоч трохи розслабитися. Особливо зараз.

Кілліан на мить задумався, а потім усміхнувся куточками губ. Він прекрасно знав, що мені зараз це потрібно. Та і по його погляду я все розуміла. Хлопець був готовий зірку з неба дістати, якби я попросила.

— У мене є пляшка весняного вина, - сказав він. – Слабоалкогольне, але точно дієве. Заходь.

Я ступила всередину. Його кімната була скромною, навіть дивно скромною, як для принца. Теплі відтінки дерева, кілька книжок на столику, плед недбало кинутий на крісло. Відчувалося, що він тут буває рідко. Але саме тому мені було затишно. Без надмірностей, без зайвого блиску. Лише він. І я.

Кілліан розлив вино по двох келихах, один подав мені. Напій мав персиковий колір і тонкий, приємний аромат. Перший ковток видався несподівано приємним — ніби ковток літа посеред цієї тривожної ночі.

— Тож... чому ти насправді прийшла? — м’яко, але прямо спитав він. — І, будь ласка, не кажи, що просто хотіла випити. Я вже дорослий, щоб вірити в це.

Я подивилася йому в очі. Глибокі, прозорі, як ранкове озеро. І в них було стільки тепла, що мені хотілося плакати. Колись я боялась їх. Вони переслідували мене у снах. Тільки тепер я розуміла, що це було не попередженням. Скоріше надією.

— Бо хочу бути з тобою, — прошепотіла я. — Хоч на цю ніч. Бо ми не знаємо, що чекає нас завтра. І я більше не хочу нічого втрачати, не сказавши найголовнішого.

Я поставила келих на стіл і підійшла до нього ближче. Мої пальці торкнулися його щоки, а потім я поцілувала його — ніжно, обережно, з тривогою, ніби цей поцілунок міг розбити щось у нас обох. Але він не відштовхнув мене. Навпаки — відповів на поцілунок, тягнучи мене ближче до себе, мов боявся, що я зникну.

Ми сіли на ліжко, не розриваючи обіймів. Його долоні обережно ковзнули по моїй спині, а я, не думаючи, почала розстібати гудзики на його сорочці. Повільно, намагаючись запам’ятати кожну деталь — його подих, тепло тіла, тремтіння у пальцях.

Я цілувала його шию, плечі, а він здався — повністю, без спротиву, віддаючи себе мені. Ми обоє хотіли цього. Не просто з пристрасті, а з відчаю. Ми жили у світі, де любов — розкіш. І ми обидва знали, що завтра може все зникнути. Тому жили в цій миті.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він.

Ці слова застали мене зненацька. Я завмерла. Бо не була готова сказати у відповідь. Я не знала, що відчувала. Було надто складно. Любов — це щось глибше, аніж просто бажання. Але щось у мені відгукнулося. Можливо, не кохання, але довіра. Тепло. Ніжність.

— Не знаю, що буде далі, — прошепотіла я, вкладаючись поруч із ним. — Але я вдячна тобі. За все.

Він лише пригорнув мене міцніше. І більше не питав нічого. У цю ніч не існувало війни, страху, планів чи відповідальності. Лише ми двоє, напівголосне дихання, дотики, що шукали підтримки, і серця, що билися в унісон. І я вперше за довгий час відчула, що жива. Не героїня, не воїтелька, не донька королеви. Просто дівчина. Просто Тереза. І хай навіть це триватиме одну ніч — воно було справжнім.