Глава 8

З того моменту, як Рідіан, Король світлих ельфів, з’явився перед нами з тією жахливою новиною, минуло понад тиждень, але відчуття тривоги не полишало мене ані на мить. Ми попереджали його. Ми благали прислухатися. Але він, як і багато інших, до останнього сподівався на диво, вперто не бажаючи визнавати, що його донька здатна на зраду. А тепер маємо те, що маємо — рубін у руках Елари, і тепер вона має реальні шанси перемогти. І поки вона міцніє, ми... ми просто намагаємось зібрати себе по шматках. І зрозуміти, як із цим бути.

Ми відставали. І ми це знали. Сили не рівні, підготовка не завершена, союзники ще не об’єднані повністю, а час... час безжальний. Кожен день, який ми витрачали на підготовку, був днем, коли Елара ставала сильнішою. Але, попри це, дещо змінилося. І змінилося кардинально.

Ми більше не ховалися. Більше не просили притулку. Тепер ми жили у палаці світлих ельфів, і він відкрив свої двері для нас не зі страху, а через усвідомлення, що ми — остання надія на порятунок. Тепер вони повірили. Після довгих місяців сумнівів, після ігнорування наших слів і попереджень — тепер вони знали. Війна прийшла. І Елара стала більш ніж просто загрозою. Вона стала примарою, яка могла поглинути усе. Навіть цей світлий, гармонійний край. І, здавалося, лише я залишилася між нею і повним знищенням нашого народу.

Ця думка мучила мене щоночі. Бо попри всі тренування, попри магію, що повільно підкорялася мені, я все ще була тією самою дівчиною, яка кілька місяців тому мріяла лише скласти іспити й вступити до якогось престижного коледжу. А тепер моїм обов’язком було не просто вижити — я мала врятувати світ. Не менше.

І якщо вже говорити чесно — я боялася. Не боялася Елару, не боялася битви — я боялася себе. Боялася, що не виправдаю довіри. Що підведу. Що зроблю щось не так. Бо моя магія... вона досі залишалася примхливою. Вона підкорялась мені, але часом виривалась із-під контролю, і тоді було складно стримати ту темну стихію, що в мені жила. І якщо я не зможу втримати її в потрібну мить...

Саме тому ми не чекали нападу. Ми діяли самі. Готувались. Планували. Шукали союзників, зміцнювали оборону, і — найголовніше — тренували мене. Мене готували до того єдиного моменту, що мав вирішити все. Коли я опинюсь сам на сам із матір’ю. Звісно, можна було б уявити собі епічну армію на армію. Та правда в іншому — фінальний двобій буде між нами двома. Вона і я. Дві темні ельфійки. Мати й донька. І тільки одна з нас вийде живою.

Саме це розуміння змушувало мене вставати щодня на світанку. Битися з Мареком до знемоги. Вивчати нові закляття, контролювати стихії, розвивати силу, про яку ще зовсім недавно навіть не здогадувалась. Усі в палаці знали — я не маю права на слабкість. Я стала центром тієї воронки, що поглинула наш світ.

Та попри весь цей хаос, я намагалась не втрачати себе. Пам’ятати, ким була. Бо саме це давало мені сили. Тому іноді я дозволяла собі вийти на балкон і просто вдихнути повітря. Подивитись на небо. Забути, бодай на хвилину, про те, ким я маю бути. І згадати, ким я є насправді.

Саме так було й цього разу. У залі йшло чергове обговорення стратегії, та я вийшла. Мені потрібно було це. Спокій. Тиша. Балкон був моїм порятунком. Я стояла, спершись на холодні перила, й вдивлялась у далечінь. Ніби шукала там відповідь. А, може, надію.

— Вирішила трошки побути сама? — озвався знайомий голос.

Я не здивувалась. Маріелла завжди відчувала, коли мені потрібна була розмова. Хоч і не намагалася підійти непомітно — та й навіщо? Я давно вже навчилась відчувати присутність інших, і вона це знала.

— Просто... все це занадто складно, — відповіла я, не озираючись. — Я втомилась. Потрібна хвилина, щоб згадати, навіщо я все це роблю.

— Ми всі втомились, — лагідно сказала вона, зупиняючись поруч. — Війна виснажує не лише тіло, а й душу. Але навіть у найтемніші часи, нам потрібно знаходити час для перепочинку. Інакше ми зламаємось.

— Як ви справляєтесь? — спитала я тихо. — Ви ж теж втратили спокій, втратили мир...

— Бо вірю, що ще можемо його повернути, — просто відповіла Маріелла. — І вірю в тебе. З самого початку. Не через пророцтва, не через магію, а через те, ким ти є. Я бачила в тобі силу ще тоді, коли всі інші бачили просто дівчину.

Я замовкла. Було щось таке у її голосі — не просто підтримка, а глибоке, щире переконання. Мені було дивно це чути. Я не відчувала себе особливою. Зовсім. Хоча і намагалась показати інше.

— Я не героїня, — зітхнула я. — На моєму місці може бути будь-хто. У мене не було вибору.

— Саме тому ти й героїня, — усміхнулась вона. — Ті, хто вибирають цей шлях, часто йдуть, бо хочуть слави. А ти — бо мусиш. І тому твої вчинки мають справжню вагу. Ти не борешся за себе. Ти борешся за нас усіх.

Я не знала, що відповісти. Її слова звучали надто глибоко, щоби одразу усвідомити їхню силу. Але вони торкнулись чогось усередині. Я відчула це.

— До того ж, — додала вона з лукавою посмішкою. — Мій син закоханий у тебе. А я вірю, що в нього добрий смак. Отже, щось у тобі є особливе.

Я пирснула зі сміху, не втримавшись. Хоча це може зараз і недоречно, та я не могла стриматись.

— Ви вмієте підбадьорити, — зізналась я.

— Так треба. Бо ти не повинна залишатись одна зі своїми страхами, - посміхнулась вона. – Ми з тобою. І навіть коли прийде твій момент — ти не будеш одна. Ти понесеш із собою нашу віру.

Маріелла пішла, залишивши мене наодинці з тишею, що тепер вже не здавалася такою гнітючою. Її слова лунали в мені ще довго. І хоч я досі сумнівалась, чи зможу перемогти, в мені вперше за довгий час народилось щось схоже на впевненість. Можливо, я справді зможу. Якщо не для себе, то заради тих, хто в мене вірить.