Глава 6

Навіть сама погода ніби прощалася з Сем. Той похмурий, сірий день не дарував ані краплини світла — ніби весь світ розділяв нашу тугу і безнадію. Вітер тихо колихався між голими гілками дерев, шурхотів сухим листям, і здавалось, що навіть небо зітхало разом з нами.

Воно затягнулося важкими хмарами, готуючись до дощу, ніби сльози природи були останнім сумним оберегом для душі нашої загиблої подруги. Бо саме так ми її і провели — вірного воїна, незламного бійця і, можливо, потенційно доброї людини, яка могла стати моєю справжньою подругою. Та цього не судилося трапитись.

Після Елоді моє уявлення про дружбу змінилося назавжди. Тепер я дивлюся на неї крізь призму зради, втрат і нездійснених надій. Але з Сем, здається, усе могло бути інакше. Ми майже торкнулися цієї тонкої нитки справжньої дружби, що могла б зв’язати нас на все життя, якби нам дали час.

Та час став розкішшю, яку війна забрала безжально. І от я стою на узліссі, дивлюся на палаюче поховальне багаття — і не відчуваю сліз. Чи то я стала безсердечною, чи всі емоції вже виснажились, мов сухі стебла восени, що ламаються при найменшому подиху вітру.

Я згадую її посмішку — світлу, безтурботну, як ранкове сонце, що навіть у найтемніші дні знаходить шлях до серця. Цей її оптимізм був тим крихким променем надії, що підтримував нас, коли здавалося, що все навколо руйнується. Але у глибині цієї посмішки жила ще й жага справедливості — палка, невблаганна, іноді навіть надто сувора.

Саме вона штовхнула Сем на той жахливий крок, коли вона вирішила самотужки виступити проти своєї матері — Леді Алесси. Її бажання змінити світ і знищити тиранію було настільки сильним, що змусило її відмовитися від усього, навіть від кровних уз.

Але вийшло все зовсім інакше. Її сміливість обернулася трагедією, яку я ніколи не забуду. Ніхто, ніколи не заслуговує бути вбитим власною матір’ю — це жахлива, гірка правда, що розриває серце на шматки. Сем хотіла жити у світі свободи, де кожен мав би право вибору. Але тепер її вибір припинився раз і назавжди. Свобода її душі згасла, залишивши лише холодну порожнечу, яку неможливо заповнити.

Так само й доля Леді Алесси була передбачувана і жорстока. Коли хаос стих, ми знайшли її тіло біля того ж провалля — холодне і безжиттєве. Вона померла так само, як і її донька, і ніхто навіть не схлипнув на її честь. Адже жінка, яка вбила власну кров, не заслуговує на милосердя чи співчуття. Ми відправили її тіло назад до Елари — своєрідний подарунок, що мав засвідчити наш протест і відчайдушну волю до боротьби. Тепер ця смерть — не просто кінець, а жорстке нагадування про те, що зло повертається до тих, хто його посіяв.

І я майже впевнена, що Елара навіть не здогадується, що Алесса тут була. Адже це був її задум — пустити нас у пастку, розраховуючи на те, що ми розслабимось і припинимо опір. Та хай вона знає: у цьому світі далеко не все ідеально, і навіть у її власному таборі є дірки. Її гордість може обернутися катастрофою.

Елара зробила свій хід. Тепер настала моя черга відповідати. Саме ця думка не давала мені спокою, поки я дивилася на полум’я вогнища, що палало на честь Сем. Час настав — час нанести візит моїй матері. І я зроблю це так, щоб вона ніколи не забула цього моменту. Я теж змінилась — стала жорстокою, але лише по відношенню до неї, до королеви. Нехай вона бачить, що нас не зламати і не змусити скоритись.

Якщо раніше ми мріяли про диверсію, то тепер усе буде інакше — масштабніше і холодніше. Жодних миротворчих місій, жодних переговорів. Ми давно забули, що таке мир. Тепер кожен виживатиме, як зможе, і я не виняток.

Взявши з собою Кілліана — найвірнішого воїна, Марека — стратегічного розумника, і Оуена, який володів силою телепортації, я вирушила у Чорний Палац. Місце, що колись було моїм домом, тепер стало полем бою, де вирішуватиметься доля нашої боротьби.

Не дочекавшись жодної реакції варти, я силою пориву вітру відкрила важкі двері і зробила крок всередину. Я — принцеса Чорного королівства, і мені належить право входити сюди, куди забажаю. Внутрішній зал виглядав так само велично, як і раніше, але для мене тепер усе це було огидним нагадуванням про зраду і болю. На троні сиділа Елара — велична, холодна і байдужа. Вона дивилася на мене з таким виразом, ніби не очікувала, що я осмілюсь прийти сюди сама.

— Терезо... — промовила вона, її голос був наповнений несподіванкою. — Не очікувала такого візиту.

Я посміхнулася з іронією, котра була для мене новою, але дуже доречною. Я вже була не тією дівчинкою, яка колись вперше увійшла сюди. Здавалось би, це було не так давно, але ніби пройшла ціла вічність.

— Отримала мій маленький подарунок, мамо? — холодно промовила я. — Вибач, гарну коробку не встигла знайти.

Мій тон був пронизаний сарказмом, а іронія — гострою, мов лезо меча. Колишня я, напевне, не наважилася б так звернутися до матері, але тепер мене не було сенсу стримувати. Війна зробила мене жорстокою, а біль — безжальним.

— Якщо ти про Алессу... — відмахнулася вона. — Вона сама винна, ослухавшись мого наказу.

— Так, про неї, — спокійно відповіла я. — Вона напала на наш табір і вбила Саманту. І кожен, хто стане на нашому шляху, отримає таку ж участь. Навіть ти. Тож якщо хочеш завершити цю війну, знайди в собі сміливість зробити це особисто, а не через своїх ручних песиків.

Її холодний погляд став ще гострішим, і я впізнала в ньому знайомий блиск — той, що зникав із теплом у моєму серці колись давно. Можливо, я колись і вірила, що вона зможе бути для мене матір’ю. Але це було іншим життям.

— Коли ти такою стала? — її усмішка була зловісною.

— Ти мене такою зробила. Можеш радіти: твоя донька в чомусь стала схожою на тебе. Темна сторона перемогла, — моя усмішка була холодною і безжальною. — Це тобі невеличке попередження. Я готова до війни, і тепер ми діятимемо інакше.

Кивнувши Оуену, я відчула, як він використовує свою магію, і в мить ми розтанули у повітрі — зникли, наче тіні у вечірньому світлі. Це був мій тріумф, але на душі було важко. Війна руйнувала мене зсередини, перетворюючи ту, хто колись мріяла про мир, на холодну машину помсти. Але часу на жалощі не було — тільки битва і воля до перемоги.