Глава 5

— Добре, ми маємо влаштувати диверсію, — голос Романа звучав рішуче, але в ньому відчувалася напруга. — Обов’язково щось грандіозне. Наприклад, можемо напасти першими. Такого точно від нас ніхто не очікує. Якщо ми зробимо перший крок, це може повністю дезорієнтувати Королеву. Вона почне по-справжньому боятися нас, усвідомлюючи, що ми не просто дрібне повстання, а реальна загроза для неї.

Його слова падали на землю з відчуттям ваги, немов кожне рішення — це доленосний вибір для всієї боротьби. І я прекрасно розуміла наскільки це важливо для нас. Адже диверсія може стати нашою перевагою.

— Хоча Тереза і так для неї небезпечна в боротьбі за трон, — додав він з напівпосмішкою, — але нам потрібен удар, що вразить її безпосередньо.

Марек уважно слухав. Його обличчя залишалося стриманим, але в очах промайнула тінь роздумів. Чоловік довгий час був її особистим вартовим, і добре розумів королеву, як ніхто з нас.

— Я добре знаю Елару, — сказав він нарешті. — Адже був у її особистій варті. Вона дуже підступна. Якщо ми хочемо щось зробити, треба дійсно ретельно все продумати. Не можна кидатися у безрозсудні дії. Нас і так значно менше, ніж у них, і необачність може коштувати нам дуже дорого. Але в тому, щоб послабити її авторитет, є свій сенс.

Він зробив паузу, вибираючи слова. Ніхто не порушував цю тишу, адже нам потрібно було вислухати Марека. Він міг нам допомогти своїми знаннями.

— Для Елари найголовніше — це влада над народом, - продовжив він. – Якщо ми зуміємо похитнути її позиції, то отримаємо вагому перевагу. Вона почне сумніватися у своїй безпомилковості, а це для лідера — найнебезпечніше.

Але Марек не встиг додати більше, як раптово в шатер забіг Натаніель — ельф-патрульний, що охороняв кордон. Його обличчя було бліде, а дихання утрудненим — він виглядав так, ніби щойно пробіг марафон.

— На кордоні... — видихнув Натаніель. — Леді Алесса. Вона не сама. З нею військо, і вони явно не прийшли домовлятися.

Слова наче ударили громом. Я миттю схопила меч і вибігла з шатра, відчуваючи, як серце починає шалено калатати. Життя у постійній війні робить це звичним — миттєвий спалах готовності. Але прийшла не моя мати, не Елара, а її найкраща подруга — і мати Сем. Я пам’ятала Алессу добре. Вона завжди викликала огиду, жорстока і безжальна, справжній втілення страху. Решта пішли за мною без сумніву, адже я була їхньою підтримкою і провідницею.

Біля кордону стояла Алесса з невеликим військом. Вона усміхалася — ця посмішка не віщувала нічого хорошого, навпаки, пробуджувала тривогу в моїй душі.

— Прекрасний ранок, чи не так, принцесо? — звернулася вона до мене з насмішкою. — Сонячний, радісний. Ідеальний, аби покласти край цьому безладу.

Вона подивилася на Сем, немов насміхаючись. Я не бачила в ній материнської любові для дівчини. Та й сумніваюсь, що вона колись була.

— Моя донька така ж вірна вам, як і раніше, - Сем лише міцніше перехопила зброю. – Шкода, що Деміан не з нами. Я страждала разом із нашим народом, коли дізналася про його смерть. Він був неймовірним ельфом — вірним своїм ідеалам.

Все це вона говорила з таким зловісним підступом, що хотілося вдарити її, стерти цю знущальну посмішку з її обличчя. Її радість від смерті мого брата роз’їдала мене зсередини.

— Терезо, ми нікуди не підемо, — продовжила вона холодно, складаючи руки. — Рано чи пізно ми знайдемо слабке місце у вашій обороні. І я впевнена, що вони є. Ви ж знаєте — ельфи рідко здаються, коли справа доходить до бою, - вона кинула виклик. — Або вийдіть і прийміть бій. Це було б розумніше — рано чи пізно це станеться. У нас буде час підготуватися.

Поглянувши на своїх воїнів, я зрозуміла — ми не відступимо. Кожен був готовий боротися. І хоч Алесса була права — рано чи пізно битва неминуча — краще битися зараз, поки ми ще можемо.

Я подумала, що Елара, мабуть, не знає про цей напад. Це було її ідеєю, адже вона надто горда, щоб особисто втручатися. Вона вже, напевно, повідомила королеві, що мене більше немає.

Але вона помилялася. Я першою переступила кордон, а за мною кинулися інші. Противник не чекав і одразу кинувся у атаку. Вогонь і зброя, блискавки і закляття — вся магія і сила злилися у хаотичному танці смерті. Кожен воїн використав усе, на що здатен.

Я думала про тих, хто мене навчив — про майстрів бою, що вчили мене стояти до кінця. Моє володіння мечем було ще далеко не ідеальним, але зараз — це єдине, що тримало мене на ногах. Хоч я й отримала кілька ран, біль не відчувалася в запалі бою. Зараз не час звертати увагу на такі дрібниці.

Під час бою я помітила, що Сем намагається підійти до Алесси. Вона хотіла самотужки розправитися зі своєю матір’ю. Але я не була впевнена, що це в неї вийде — Сем була надто доброю, і певною мірою ще любила її. Тому я кинулася їй на допомогу.

Та ворогів було занадто багато. Вони намагалися завадити мені, але я ніби була поза собою — у стані афекту, не розуміючи, що відбувається навколо. Коли нарешті прорвалася, побачила те, що шокувало мене до глибини душі.

Меч Алесси проштрикнув тіло Сем, і вона повільно впала на землю. Рідна мати вбила власну дитину. Невже вона здатна на таке? Я думала, після смерті Деміана від рук Елари не побачу нічого жахливішого. Але ця картина була ще гіршою.

Я не крикнула. Замість цього злість почала заповнювати кожен куточок моєї свідомості. Я втратила контроль над собою. З останніх сил передала Роману наказ, знаючи, що він розуміє мене без слів.

— Заберіть наших звідси, - сказала я. – Я не знаю як, але потрібно терміново щось вигадати.

Роман швидко почав виконувати наказ, а я повністю втратила контроль над собою. Магія виривалась назовні, готова знищити все навколо. Ворогів почало затягувати у провалля, що утворювалося під землею від удару моїх рук. Це було немов кінець для них. А потім я втратила свідомість.