Глава 4

Всі мої дні стали надзвичайно одноманітними. Можна сказати, я почала нагадувати собі машину — механічно виконувала завдання, що переді мною ставилися, наче робота без душі. Це було так дивно, адже я виросла у світі людей, у спокійний час, де найважливішим для мене було навчання, друзі, дрібні радощі і невеличкі пригоди.

Тепер же — тренування, підготовки до битв, нескінченні наради, планування стратегій і безперервна тривога за майбутнє. Наче моє життя перетворилося на нескінченну низку турбот і небезпек, що ніколи не дають змоги відпочити.

Десь глибоко всередині мене жила надія на зміни. На те, що одного дня, коли все завершиться, настане час для спокою і хоча б короткої відпустки від цих нескінченних викликів. Я мріяла про мирне життя, хоч раз просто побути собою, без турбот і тривог. Але водночас я розуміла, що це нереально, поки ми не переможемо Чорну Королеву.

Вона стала не просто нашою загрозою, а й прокляттям, що отруює життя кожного ельфа, ставить під загрозу навіть світ людей. Саме через неї я не могла дозволити собі жодної слабкості, жодного хвилинного розслаблення. Поки вона жива, надії на спокій просто немає.

І тоді я думала про майбутнє. Про те, що після перемоги можна буде дозволити собі більше — наприклад, закінчити коледж. Це була моя маленька мрія. Не для керування країною — там і без мене вистачить тих, хто займається політикою і дипломатією. Але для себе — щоб відчути справжню юність, відпочити, весело провести час і перестати думати про війну хоча б на мить. Можливо, для когось це здається дрібницею, а для мене — мрією про нормальне життя.

Та поки що це здавалося неймовірно далеким. Наш графік був заповнений так щільно, що навіть на секунду не можна було відірватися від справ. Кожен день починався і закінчувався думками про війну. Про плани, про наступні кроки, про підготовку. В нашому світі не було місця для слабкості. І це давалося мені важко.

Я відчувала, що моє серце сповнене гнівом і ненавистю. Вони загрожували зруйнувати мене зсередини, перетворити на людину, яку я не хотіла бачити. Іноді мені здавалося, що я вже майже на межі — ось-ось втратити контроль.

Я боялася сама себе. Боялася, що одного дня злість і гнів візьмуть верх, і я зроблю щось необдумане. І якщо це станеться, чи зможу я потім повернутися? Чи не стану я страшнішою за саму Чорну Королеву? Чи не стану я тим, що знищить усе, що я любила? Це було важке питання, на яке я не мала відповіді. Але я знала одне — я не могла дозволити собі розслабитися. Не могла.

Отже, ось так я стояла на краю цих роздумів, коли до мене підійшов Кілліан. Він мав дивний вираз обличчя — ніби задумав щось, що могло мене здивувати. Я відчула це інтуїтивно.

— Ну і куди ми йдемо? — запитала я, трохи зніяковіло, адже він раптом почав тягти мене кудись із силою, як на тренування, а в нас і так майже не лишалося часу.

— Тобі треба трошки відпочити і розслабитись, — сказав він з легкою посмішкою, яка намагалася бути переконливою. — Інакше ти скоро почнеш кидатися на всіх навколо. Мені здається, що ця ненависть пожирає тебе зсередини, — додав він тихо, але щиро. — Тому потрібен відпочинок. І я хочу тобі допомогти.

— Але Роман... — почала я, згадуючи мого вірного охоронця, друга, який був поруч постійно.

— Він в курсі, — перебив мене Кілліан. — І навпаки тільки за. Тобі потрібно хоч трохи розслабитись. Така ідея давно витала в повітрі, і я вирішив втілити її в життя. Нам потрібен сильний лідер, але лідер, який не згорить від вогню ненависті. Я хочу показати тобі дещо.

Він повів мене вглиб лісу, далеко від суєти, на невеличку галявину, яка здавалася звичайною на перший погляд. Я бачила такі сотні разів: зелена трава, кілька старих дерев, що скидали тіні над землею, і тихий шелест вітру. Нічого особливого. Але разом із Кілліаном це місце ніби набуло нового значення.

Я сіла на повалене дерево, розслабилася, хоч і відчувала, що гнів все ще живе десь глибоко всередині. Він шепотів мені, що помста — це єдина мета, яку варто мати. Але я не хотіла розчаровувати Кілліана. Він, на відміну від мене, прагнув миру хоч на мить.

— Закрий очі і простягни руку, — тихо попросив він.

Я послухалася, хоч було дивно стояти так у лісі, очі закриті, рука витягнута вперед. Та я довіряла Кілліану, він мені точно не зашкодить. Тому я і розслабилась, піддаючись його словам.

— Кожен ельф має свою внутрішню магію, — пояснив він. — Її треба просто відчути і направити. Тоді побачиш, як світ живе навколо тебе.

Було складно сконцентруватися, бо мої думки все норовили вирватися з-під контролю. Але я заспокоїлася. Відчула, як магія всередині мене починає пульсувати, як річка, що ожила. І, направляючи її на руку Кілліана, я ніби увійшла у якийсь транс.

Раптом, коли я повільно відкрила очі, я побачила неймовірну картину. Уся галявина світилася сотнями маленьких світлячків — це були кульки чистої магічної енергії, що переливалися в темних і світлих відтінках. Вони танцювали між деревами, ніби дві сили — темрява і світло — злилися у дивовижному хороводі.

— Що це? — тихо запитала я, не бажаючи порушити чарівної атмосфери.

— Це чиста магія, — сказав Кілліан з ніжною усмішкою. — Здається, ми такі різні — світлі і темні ельфи — але насправді ми не настільки відмінні. Колись давно був лише один народ, і ця магія всередині кожного з нас — це наш спільний спадок. Більшість про це забули, але я пам’ятаю.

Я відчула, як у моєму серці розливається легкість. Це було неможливо передати словами, але ніби для кількох хвилин я відпустила весь свій гнів, всю ту ненависть, що мучила мене останніми місяцями. Просто сиділа там, на лісовій галявині, і дивилася на цю гру світла і темряви.

— Просто неймовірно, — прошепотіла я.

У той момент я забула про всі біди і проблеми. Здавалося, що цей час — остання подих перед бурею. Що скоро ми повернемося до справжньої війни, але зараз можна було просто бути собою, не думати про помсту і про втрати.

Я знала, що цей момент не триватиме вічно, але хотіла, щоб він тривав якомога довше. Щоб світло і темрява танцювали навколо нас ще багато разів, перш ніж настане той день, коли доведеться знову братися за зброю.