Глава 1

Тиждень. Цілий тиждень минув відтоді, як світло згасло в очах мого брата — Деміана. І все одно я не могла повірити, що його більше немає. Чому? Чому саме він? Чому смерть вирвала з мого життя найважливішу людину? Від самого початку, коли я дізналася про існування іншого світу, іншої реальності, він був поряд. Той, хто завжди підтримував, захищав, був моєю опорою і світлом у найтемніші часи.

Та тепер його не стало. І в мені залишилася лише величезна порожнеча — наче хтось вирвав шматок моєї душі, залишивши розрив, що не заліковується. Я намагалася згадувати кожен наш момент, кожне слово, усмішку, кожен дотик, щоб відчути його присутність, хоч би на мить. Але це було марно — його вже не було.

Найяскравіше пам’ятався той день, коли ми вперше зустрілися. Тоді я ще нічого не знала про світ, що ховався від очей смертних. Не знала, що у мене є родина серед ельфів, що я — принцеса Королівства Темних Ельфів, і що мій шлях буде сповнений боротьби, втрат і крові. Ті троє, кого ми тоді зустріли в школі — Ріанон, Деміан і я — здавалися мені тоді такими різними і водночас нерозривно пов’язаними. Здавалося, це було початком нового життя.

Але час невблаганний. Ми пройшли стільки випробувань, і з кожним днем втрата Деміана ставала гострішою. Найгірше було усвідомлення, що це зробила моя власна мати — жінка, яка мала любити нас, оберігати нашу сім’ю. Як вона могла підняти руку на власного племінника? Його кров — її кров. Це здавалося неймовірним зрадництвом.

І тепер я не мала жодних ілюзій щодо її здатності на більші злочини. Якщо ми програємо цю війну, і Елара стане володаркою над обома королівствами — я боюся, що матір звинуватить у всьому мене. Вона знайде спосіб виставити мене винною, зруйнувати моє ім’я і підірвати віру людей у мене. І тоді почнеться справжня війна — не лише зовнішня, а й внутрішня, на знищення.

Раніше я намагалася шукати виправдання, розуміти мотиви, сумнівалася. Але тепер у моєму серці залишилася лише холодна, палка ненависть. Вона прожирала мене зсередини, роз’їдала кожен сантиметр душі, робила мене більш жорсткою, ніж я коли-небудь могла уявити. Я хотіла помсти — не для задоволення, а для того, щоб відчути хоч найменше полегшення, хоч краплину справедливості.

— Ти як, Терезо? — Кілліан повторював це питання знову і знову. Його голос був тривожним, кожне слово пронизане турботою. — Все гаразд? Ти майже ні з ким не спілкуєшся, не виходиш з намету. Ми всі хвилюємося.

Я дивилася на нього, і бачила, що він по-справжньому переймається. Ми всі втратили когось важливого, але він боявся, що я більше не повернусь до колишньої себе. І частково він мав рацію — я вже не була тією безтурботною дівчинкою, що з’явилася у школі. Смерть тепер була моїм тінню, що невідступно слідувала за мною крок за кроком.

Ці події здавалися мені колись лише історіями з книг, але тепер це була жорстока реальність. В нас навіть немає постійного дому — ми як привиди, що блукають по межах світу, очікуючи на кінець. Мені навіть не хотілося бачитися з кимось, тому більшість часу я проводила на кордоні табору, в тиші, що допомагала хоч трохи заспокоїти душу. Але навіть тут Кілліан знаходив спосіб зламати мою самотність.

— Терезо, ти ні в чому не винна, — говорив він тихо, сідаючи поруч. — Деміан знав, що робить. Я розумію, це був удар для всіх нас. Але він був героєм. Він зробив це, щоб ти жила. Не закривайся в собі. Ми всі маємо боротися, аби його смерть не була даремною.

— Я винна, — тихо відповіла я, ледь стримуючи сльози. — Він закрив мене собою. Якби не я... він був би ще тут. Можливо, я не гідна бути лідером. Краще б він очолив цей бій, а не я.

— Винна не ти, а Елара, — рішуче сказав Кілліан. — Досить сумнівів. Нас поведеш саме ти, і брат у це вірив. Ми помстимося. Я вірю, вона понесе покарання. Тобі треба зібратися.

Я лише кивнула і дозволила йому обійняти мене. Сльози ринули знову, хоча мені здавалося, що я вже нічого не відчуваю. Але біль не минав. І я знала — ніколи не мине.

— Мені так бракує Деміана, — прошепотіла я. — Він не побачить нашої перемоги... Але, як казав батько, війна не обходиться без жертв. Хоч я б хотіла, щоб вони не були серед наших.

Я хотіла повернути час назад, хоч на мить. Повернутися в той момент, коли ще не знала про цей світ, коли все було простіше. Але це було неможливо.

— Терезо? — раптом почувся знайомий голос.

Я обернулася і побачила Лідію. Вона виглядала виснаженою, з тьмяним волоссям і глибокими темними колами під очима. Вона, здається, постаріла одразу на кілька десятиліть. Її одяг говорив про втрати, про біль, який не змогла сховати.

— Лідіє? — я була здивована, адже не бачила її давно.

Після втечі з палацу вона залишилася на боці Елари. Чому? Чому вона пішла з вбивцею свого сина? Можливо, вона й досі не знає правду. Кілліан миттю підняв меч, готуючись до бою, але я відчула, що цього не потрібно.

— Я не прийшла воювати, — сказала Лідія втомлено. — Просто поговорити. Потім піду.

— Про що? — запитала я. — Після того, як ти залишилася з Еларою, не думаю, що у нас залишилися спільні теми.

— Я хочу зрозуміти, — вона заплакала. — Навіщо ти вбила Деміана? Що він тобі зробив? Він був твоїм братом, він так тебе любив. А ти... ти встромила йому ніж у спину. Він був моїм єдиним сином, і ти відібрала його в мене.

Я лише дивилася на неї, не розуміючи, що відповісти. Тобто вона справді вірить в це? від абсурдності хотілось засміятись, та я зараз не змогла змусити себе. Горе було занадто сильним.

— Я вбила? — тихо запитала я, ніби не повіривши у власні слова.

— Елара не встигла його врятувати, — прошепотіла вона. — Я прийшла подивитися в твої очі, очікувала побачити розкаяння. Але я зрозуміла — ти одержима владою і не зупинишся ні перед чим. Навіть перед вбивством рідної людини.

Вона різко обернулася і зникла, залишивши мене в морі сумнівів і болю. Чи могла матір так зневажати мене, аби звинуватити саме мене? Хіба це не вона, власними руками, скоїла цей злочин і, щоб не втратити вплив, влаштувала брехню? Я витерла сльози. Ненависть до неї тепер була моїм паливом. Я більше не могла терпіти. Моя матір має заплатити. І я доб’юся цього, хоч якою б страшною не була ціна.