Розділ ІІІ

— Елара, ти впевнена? — голос Алесси звучав напружено, вона не могла стримати тремтіння, дивлячись на те, як її королева стоїть серед тіней могил, наче шукає найзловісніше з усіх місць. — Ми не маємо так вчиняти, адже це неправильно. Я, звичайно, не взірець моралі. Проте це занадто навіть для мене. Мають бути інші виходи…

Елара повільно озирнулася, її погляд був крижаний, незворушний. Навіть у мороці ночі її очі здавалися яскравими, мов два уламки бурштину, в яких застиг вогонь.

— Так, у часи війни будь-які способи добрі, — відповіла вона без жодного сумніву, і її губи викривила ледве помітна, але надто небезпечна посмішка. — Це буде нашим найкращим козирем. І повір, для моєї любої донечки це стане справжнім сюрпризом. Вона зрадіє. Принаймні я впевнена в цьому.

— Зрадіє? — Алесса хмикнула. — Це ти серйозно? Хто нормальний радіє воскреслим мерцям?

— Ті, хто ніколи по-справжньому не втрачали. І ті, хто ще не знають, що на них чекає, — відповіла Елара і рушила вперед.

Вона не любила ці місця. Людські кладовища викликали в неї відразу. Все в них було неправильне: низькі огорожі, незграбні хрести, безіменні могили з бляшаними табличками або покосилимися хрестами. А головне — запах. Запах жалю, смутку, безсилля. Смертні оплакували тих, хто пішов, не розуміючи, що плакати треба за собою — бо смерть вже давно в них дихає за плечима. Вона не вірить у прощення, а тим паче — в пам’ять. Усі вони забудуть. Та вона — ніколи.

— Так безглуздо, — пробурмотіла вона собі під ніс, проходячи між рядами. — Оплакувати тих, хто нічого вже не чує.

Її супутниця мовчала. Алесса, хоч і мала репутацію безжальної чаклунки, в цю мить виглядала розгублено. Вона краще за інших знала, на що здатна Елара, але навіть для неї це межа, за яку не кожен наважився б ступити. Воскрешати — значить кидати виклик самій природі. І не просто воскресити тіло — а душу. А це... це вже з області темної магії, забороненої ще в епоху перших королев.

— Ось вона, — сказала Елара, зупинившись біля непримітної могили з невеликим мармуровим надгробком.

Алесса зупинилась за крок. Її серце билося швидко. Вона добре пам’ятала ту дівчину. Ніжна, талановита, добра. Така, що могла б змінити світ. Але загинула. Молодою. І Елара її ж і вбила, бо ця дівчина хотіла дізнатись більше про світ ельфів. Але простим смертним це не доступно.

— Ти впевнена? — знову, востаннє запитала вона. — Якщо зробиш це — дороги назад не буде. Вона вже не буде тією, ким була колись. Ти ж розумієш, так?

Елара лише кивнула. В її руці з’явився невеликий кинджал зі срібним лезом. Вона провела ним по своїй долоні, і кілька крапель темної крові впали на землю.

— Кров королеви для пробудження крові за допомогою рубіну, — прошепотіла вона, і почала читати заклинання.

Слова звучали мов древній шепіт бурі. Це була мова предків, мова, яку більше майже ніхто не знав. Елара навчилась їй ще в дитинстві. І ось тепер, після всього, вона повернулась до цих слів. Вона їх не просто говорила — вона вкладала в них силу, пам’ять, пророцтво.

Вітер здійнявся з нізвідки, розносячи землю навколо могили. Повітря наповнилось гулом, земля почала вібрувати, і навколо запалахкотіли символи. Вогняне коло спалахнуло, й тіні, здавалося, завили.

Алесса мимоволі відступила на крок. Вона не бачила нічого подібного за все своє життя. Магія, яку викликала Елара, була не просто сильною — вона була древньою. Глибокою. І небезпечною.

Земля перед ними почала тріскатись, каміння розсувалося, немов розкривались ворота між світами. І з тієї тріщини, мов з-під поверхні темної ріки, постала постать. Струнка фігура в чорному покривалі повільно підіймалася з-під землі. На обличчі — маска спокою. Але очі… Очі горіли яскравим жовтим вогнем, мов в них хтось запалив два сонця. Жодних слідів тліну. Жодного натяку на те, що ця дівчина була мертвою. Магія зробила своє. І зробила досконало.

— Ласкаво просимо знову у світ живих, Елоді, — Елара посміхнулася, повільно опускаючи руку.

Елоді стояла мовчки. Її груди повільно здіймались. Вона дихала. Дихала, хоч не повинна була. Але дихала. І кожен її подих відлунював по землі, наче відгук магії, що щойно переписала закони буття. Елоді підвела очі на Елару. Її погляд був спершу порожнім, ніби вона ще не до кінця усвідомлювала, де перебуває. Та з кожною миттю обличчя змінювалось: страх, здивування, прийняття… і врешті — холодна рішучість.

— Що я маю зробити? — її голос став чіткішим.

— Знищити мою доньку, — спокійно відповіла Елара. — Вона — загроза..

Алесса дивилась на цю сцену, мов на нічний кошмар, що став реальністю. Її руки тремтіли. Вона не могла вимовити ані слова. Вони дійсно це зробили. Вони підняли мертву. І тепер ця мертва мала вбити живу.

— Все тільки починається, — прошепотіла Елара, дивлячись на небо. — А тепер — Тереза, тримайся. Твоя улюблена подруга повернулась. І вона тебе знайде.