Глава 21

З того самого моменту, як Кілліан приєднався до нас, усе ніби стало легше. Не тільки мені — кожен у таборі, здавалося, відчув якусь нову енергію, ніби його присутність приносила надію, сили й натхнення. Принц світлих ельфів, хоч і був лише одним воїном, став для нас символом чогось більшого — він доводив, що ми не самі, що навіть у цій темряві ще є світло. Його рішучість, спокій і посмішка змушували повірити: ми зможемо.

Мирних ми встигли переправити в королівство світлих ельфів. Це була величезна справа. Вперше за довгий час я могла хоч трохи розслабитися, знаючи, що принаймні жінки, діти та ті, хто не триматиме зброї, перебувають у безпеці. Цей тягар з моїх плечей не зник, але став легшим. І саме це дозволило мені вперше по-справжньому зосередитися на головному — на майбутній війні.

Та я не почувалася готовою. Сумніви не давали спокою. Що, якщо я не зможу? Що, якщо зламаюсь у найважливіший момент? Я не народилася лідеркою. У мене не було навчання, що отримують справжні спадкоємці трону. Я була вигнанкою, дівчиною, яка більшу частину життя прикидалася кимось іншим. Але всі навколо вірили в мене. Вони не сумнівалися, тож і я мусила навчитися не сумніватися у собі.

Проте доля вирішила не чекати. Те, чого ми боялися, сталося швидше, ніж ми гадали. День був напрочуд світлим — сонце щедро заливало табір теплом, небо було чистим, а повітря — спокійним. І саме тоді прибіг Олівер, один із наших розвідників, з блідим обличчям і тривожними очима.

— Елара… вона на кордоні, — промовив він уривчасто. — Вона одна. І каже, що хоче бачити тебе. Що хоче говорити. Без кровопролиття. Без битви.

У повітрі зависла тиша. Кожен розумів, що це пастка. Навіть якщо вона справді прийшла сама — вона не прийшла без наміру. Я це знала. І все ж…

— Ти не підеш, — різко заявив Деміан. — Вона щось задумала, я це відчуваю. Вона не та, що веде переговори. Не вір їй. Я не дозволю тобі ризикувати.

— Я маю це зробити, — відповіла я твердо. — Це мій обов’язок. Якщо є бодай шанс уникнути війни чи врятувати ще більше життів — я скористаюсь ним. І ти не зможеш мене зупинити.

Не зважаючи на його протест, я пішла. Деміан і Кілліан пішли за мною — не могли залишити мене саму. Ми йшли мовчки, і кожен крок наближав мене до мого минулого, до того, з ким я не мала більше нічого спільного. Але саме вона стояла на нашому шляху. І сьогодні ми мали подивитись одна одній в очі. Елара чекала на галявині, одягнена в темні шати, з короною на голові. Вона не привела охорону. Її упевненість у власній владі була незламною.

— Що тобі треба? — запитала я, зупинившись перед нею. — Давай одразу до суті. Не витрачай мого часу на порожні слова.

— Хіба мати не має права побачити доньку? — її голос був солодким, та я чула отруту під кожним словом. — Можливо, я просто скучила.

— Не бреши, — я зневажливо пирхнула. — Ти мене ніколи не любила. І, на щастя, почуття взаємне.

Вона посміхнулась, і в ту ж мить з-під її мантії блиснуло срібло. Меч. Я помітила його запізно — занадто пізно, аби щось змінити. Але я не злякалась. Я була готова боротися. Готова померти. А головне — я була готова жити, щоб перемогти.

— Я прийшла завершити те, що почала, — прошипіла вона. — Сьогодні Чорне королівство втратить свою останню принцесу.

Мить. Рух. Удар. Я бачила, як меч летить в мене, бачу кожен його злам, як у повільному сні. Я не встигла відреагувати. Спробувала, та було вже пізно. І… болю не було.

Я відкрила очі й побачила перед собою Деміана. Він стояв, а потім… падав. Його руки тремтіли, очі вже втрачали фокус, а з грудей стирчав меч. Її меч. Він… прикрив мене собою. Мій брат. Я кинулася до нього, впала на коліна, обійняла, хапаючи повітря. Мій світ рухнув. Він дихав ще. Трохи. Але цього не вистачало.

— Цілитель! — закричала я. — Хтось! Допоможіть!

— Не треба… — прохрипів Деміан, стискаючи мою руку. — Це вже не врятує. Я… я зробив те, що мав. Ти мусиш жити. Ти — надія всіх. Я зробив це… бо люблю тебе. Ти мій сенс. Завжди була.

— Ні… не кажи так, - шепотіла я. – Ти маєш жити. Побачити нашу перемогу. Побачити, як ми переможемо її, як звільнимо королівство. Ти маєш жити, будь ласка…

Він посміхнувся. Слабо, ледь помітно. І заплющив очі. Мій брат помер. Я завила, закричала так, як ніколи раніше. Це був не просто плач — це був крик душі, яка розривається на шматки. У той самий момент небо потемніло, і хлинув дощ. Сльози небес змішалися з моїми. Я не могла дихати, не могла рухатись.

Я тримала його так, ніби могла повернути. Обіймала, мов захищаючи від самої смерті. Та її не зупинити. Кілліан з’явився поруч. Він нахилився, поклав руку мені на плече.

— Терезо… прошу, - тихо сказав він. – Нам треба йти. Треба поховати його як годиться.

— Ні… — прошепотіла я. — Він не міг. Не мав. Він мій брат. Він мав жити…

— Я знаю. Але він цього хотів, - продовжив той. – Він віддав життя за тебе. За всіх нас. Ми маємо вшанувати його.

Я не пам’ятаю, як підвелася. Як йшла. Як тримала в обіймах тіло брата. Я була порожня всередині. Залишилась лише одна емоція — лють. На неї. На Елару. Вона вбила його. Вона мала померти. Кілліан тримав мене, поки я плакала в його обіймах. Його тепло було єдиним, що ще тримало мене в реальності.

— Він був вартий любові, — сказав він тихо. — І він її отримав. І тепер ти маєш жити, заради нього. А ще… помститися.

Я мовчки кивнула. Так. Тепер я знала, що робити. Елара більше не матиме жалю. Я знищу її. За брата. За народ. За себе. Я готова до війни.