Глава 20

Наша невеличка армія поповнилася, і хоча це додавало сил, водночас приносило й тривогу. Я справді раділа, що до нас приєдналися вартові. Це були вправні воїни, вірні своїй присязі, загартовані битвами та навчені дисципліни. Їхні очі не світилися відчаєм, як у деяких повстанців, вони дивилися прямо, з холодною впевненістю. Вони знали, що робити. І це надихало.

Але разом з цим мене охоплювало й інше відчуття — страх. Не той, що стискає груди, коли бачиш ворога. Ні, цей страх був глибший, наче постійний шепіт у голові. Ці всі ельфи вірили в мене. У те, що я поведу їх до перемоги. Що я стану тією, заради якої варто боротися. Але я не відчувала себе готовою до такої відповідальності. Як я можу бути королевою? Як можу керувати цілим народом, якщо ще вчора сумнівалася у власному рішенні виступити проти Елари?

Проте відступати було пізно. Я бачила в очах повстанців — і старих, і зовсім юних — ту надію, якої сама іноді вже не знаходила в собі. Тому я мовчки приймала їхню віру, не знаючи, чи зможу виправдати її. Може, пізніше все зміниться. Може, тоді я знайду в собі силу бути лідеркою. Зараз же — я мала робити все можливе, крок за кроком.

Клятва вартових почала приносити користь майже одразу. Вони взяли на себе організацію охорони периметра, тренування добровольців і навіть спланували кілька потенційних маршрутів відступу, якщо буде потрібно. Я почала бачити в них не лише підтримку, а й шанс. Шанс, що перемога — не така вже й далека.

Та навіть з їхньою допомогою, нас усе одно було надто мало. Якщо Елара підніме усе Чорне Королівство, кине на нас свої легіони — ми не вистоїмо. Навіть із магією, навіть зі всією вірою й рішучістю. Ми потребували союзників. А отже, лишався єдиний шанс — звернутися до короля світлих ельфів.

І знову ж, Деміан не хотів відпускати мене саму. Він знав, як небезпечно мені навіть поза полем бою. Але я відчувала, що йдеться не лише про мою безпеку. Його тягло до Ріанон, і я не могла його засудити. У їхніх стосунках була якась особлива м’якість, незвична, ніби обидва боялися зізнатись у власних почуттях.

Ми вирушили разом. Шлях зайняв кілька днів, але врешті ми опинилися у залах палацу світлих ельфів. Усередині було світло, повітря наповнював тонкий аромат квітів, а вітражі відкидали на підлогу кольорові відблиски. У тронній залі нас уже чекали: король, королева, Ріанон і... Кілліан. Побачивши його, я відчула, як щось тепле прокотилось грудьми. Я не могла сказати, що закохана. Але щось у ньому приваблювало мене від самого початку.

– Терезо, – сказав король, вивчаючи мене уважним поглядом. – Ми раді, що з тобою все гаразд. Ти змінилася. В тобі є рішучість, якої раніше бракувало. Та припускаю, ти тут не просто так.

– Ми потребуємо вашої допомоги, – я намагалася говорити спокійно. – Повстанці слабші, ніж армія Елари. Нам бракує не лише зброї, а й людей. А ще... є беззбройні, старі, діти. Їм потрібно місце, де вони будуть у безпеці. Серед смертних вони не зможуть довго ховатись. Її шпигуни повсюди.

Королева зітхнула. В її очах було співчуття, але вона відвела погляд. Здавалось я розуміла, до чого це все йде. Ну хоча б побачу Кілліана, адже через всі ці проблеми в мене не було часу.

– Ми не хочемо втручатися у вашу війну. Це не наш конфлікт, - врешті сказала королева. – І наш народ — наша перша відповідальність. Ми не можемо ризикувати його безпекою.

Я мовчала. Від цього відмовити хотілося кричати. Адже вони знали Елару. Знали, що вона не зупиниться. Що вона ніколи не погодиться на лише своє королівство. Їй потрібна влада над усіма. Але я лише стиснула кулаки.

– Єдине, що ми можемо зробити, – продовжила королева, – це надати притулок мирним ельфам. Це наша межа.

Я видихнула повільно. Розчарування не приховати. Але я вдячна. Хоча б частина мого народу зможе бути у безпеці. Принаймні це більше, ніж я розраховувала.

– Дякую, – сказала я тихо. – Хоч це вже щось.

– Удачі вам, – промовила королева. – Вона вам знадобиться.

Ми вже розвернулися, як раптом хтось заговорив позаду. І це був той, кого я хотіла побачити найбільше.

– Ви не будете самі у своїй боротьбі, - сказав чоловічий голос.

Я обернулася. Перед нами стояв Кілліан. Його обличчя світилася тихою впевненістю. Він посміхався, і від цієї посмішки мені стало трохи легше.

– Кілліане… – я не стрималася й обійняла його. – Але ти…

– Ріанон не може йти, – м’яко відповів він. – Вона не воїн. Але я можу. Можливо, я не армія, та я ельф. І я хочу допомогти. Просто бути поруч, коли це потрібно. Може, чимось стану у пригоді.

– Я дуже рада, що ти з нами, – відповіла я щиро.

– Ходімо, друже, – підтримав Деміан. – Я покажу тобі табір. Ти не уявляєш, як сильно ти підняв наш настрій.

І ми вирушили назад. У мене тепер був ще один союзник. Принц світлих ельфів, який зробив свій вибір. Якщо з ним щось трапиться, його батьки не зможуть залишитись осторонь. Можливо, саме так Елара і втратить свій контроль — якщо її амбіції зіткнуться з чужою гідністю.

Та попри цю маленьку перемогу, я відчувала виснаження. Моральне, фізичне. Ніби весь тягар світу лежав на моїх плечах. Іноді я згадувала, як ми з Елоді колись сміялися, мріяли, обговорювали новеньких на святі. Як легко й просто було тоді. А тепер… Тепер я принцеса Чорного Королівства. Лідерка повстання. Людина, від якої залежить доля сотень. Можливо, й тисяч. Я мала виграти цю війну. Інакше — усе загине.