Глава 19

Нам вдалося в рекордно короткі терміни забрати всіх до нашого табору. Це здавалося неможливим, та завдяки злагодженій роботі кожного повстанця, кожного мага, кожного ельфа, нам вдалося зробити те, що ще кілька днів тому видавалося безумством. Врятувати цілі родини, витягнути поранених з пасток, переправити літніх ельфів через небезпечні гірські перевали — усе це вимагало величезних зусиль і витримки. І хоча це було не просто, хоч ми втратили кількох під час евакуації, та все ж основну частину нам вдалося врятувати. Ми зробили це.

Кожен допомагав, як міг. Маги створювали портали, заклинання приховували наші сліди, цілителі лікували, не шкодуючи сил. Навіть ті, хто ніколи не тримав зброю, знаходили спосіб допомогти — готували їжу, носили воду, доглядали за дітьми. Я ніколи не бачила такого єднання. І тільки тепер усвідомила: кожен дар, навіть найскромніший, має вагу. Шкода, що зрозуміла це лише зараз.

І от тепер нас було занадто багато. Більше, ніж я коли-небудь могла собі уявити. Більше, ніж ми були готові прийняти. У таборі стало тісно, шумно, місць для сну бракувало, але ніхто не скаржився. Бо кожен із них вірив — попереду буде краще. І всі ці ельфи прийшли за мною. Не як за принцесою, а як за лідером, як за останньою надією.

Та проблема полягала в іншому: тих, хто справді вмів битися — одиниці. Переважна більшість були мирні жителі — фермери, ремісники, музиканти, мами з дітьми. Їхнє єдине прагнення — жити без страху. Вони не хотіли воювати, та коли побачили шанс на визволення, пішли в невідомість, залишивши позаду звичне життя. Вони пішли за мною. А я пообіцяла собі, що поверну їм їх рідний дім. Але я не хотіла робити це через кровопролиття.

А раптом з матір’ю ще можна домовитись? Можливо, в ній ще лишилася хоча б крихта доброго? Хоча з кожним днем ця надія танула. Проте спробувати варто було. Брат відмовляв мене, наполягав, що це пастка. Та я твердо вирішила. Я маю спробувати всі способи, щоб уникнути війни. Можливо, це буде марно. Але принаймні я знатиму, що зробила все можливе.

Тому я вирушила до палацу матері в якості посла. Згідно з законами, до послів не мали права застосовувати силу. Повстанці забезпечили мене захисними артефактами, тож у разі небезпеки я могла миттєво втекти. Разом зі мною пішов Деміан. Він наполіг. Не через недовіру, а через турботу. Йому не давала спокою думка, що я могла не повернутися.

Коли ми увійшли до тронної зали, час, здавалось, зупинився. Матір сиділа велично, в оточенні варти. Холодна, граціозна, з тим самим поглядом, що лякав мене з дитинства.

— Терезо, моя мила, — мовила вона, посміхаючись тонко й холодно. — Рада тебе бачити, донечко. Невже ти прийняла правильне рішення і вирішила повернутись? Я все ще готова прийняти тебе назад, варто лише попросити пробачення.

Я вдихнула. Хоча вона і говорила досить милі слова, та я їй не вірила. Ця жінка маніпулювала людьми для своєї власної вигоди. І я більше не збиралась вірити Еларі. Я не повторю цю помилку.

— Я прийшла поговорити з тобою. Я не хочу війни. Ми можемо все вирішити без зайвої крові. Народ втомився від твоєї жорстокості. Вони більше не бояться, - сказала я, а вона не зводила з мене очей.

— Я тебе слухаю, — відповіла спокійно.

— Я не претендую на трон. Я не готова бути королевою, принаймні зараз. Але мені не байдужий мій народ, - продовжувала я. – Я пропоную: я зникаю з твого життя, не втручаюсь у справи королівства, а ти відмовляєшся від переслідування повстанців і пом’якшуєш свій режим.

Миттєве мовчання. А потім — сміх. Важкий, бездушний. Деміан напружився, в його очах блиснула лють. Я лиш стояла рівно, незворушно.

— Я тут подумала... і відмовляюсь, — сказала Елара, досі усміхаючись. — Мені не подобається ця ідея. Я сама можу зміцнити владу. Шкода, що моя донька і мій племінник не поділяють моїх переконань. А ми могли б бути щасливими. Та тепер... доведеться вас убити. Негайно.

Вона підняла руку — і ми зникли. Захист спрацював. Магія перенесла нас до штабу повстанців. Ми були цілі, але мовчазні. В наметі нас уже чекали Роман і Сем.

— Я ж казав, що з цього нічого не вийде, — зітхнув Роман. — Вона ніколи не відмовиться від влади.

— Я мала спробувати, — відповіла я. — Інакше все життя себе ненавиділа б.

— І правильно, — підтримала Сем. — Якби вдалося, це врятувало б сотні життів. А тепер ми принаймні впевнені, що вона не зміниться. Я посміхнулася. Ми зробили все правильно. І тепер ми готуємось до війни. Бо іншого шляху більше немає. Ми мусимо перемогти.

Раптом ззовні почувся шум. Я вхопила меч і вибігла. На кордоні, що ми встановили навколо табору, стояли солдати Елари. Їх видавали темні обладунки й символи на щитах. Попереду — Марек, генерал королівської варти.

— Терезо, ми хочемо говорити. Ми прийшли з миром, — сказав він гучно.

Брат схопив мене за руку, намагаючись стримати, але я вже ступила вперед. Якщо я не покажу, що не боюсь, ніхто не повірить у мою силу. Я вийшла за межу захисту.

— Що ви хотіли? – я намагалась говорити твердо.

Марек кивнув. Я не відчувала від них загрози, тому і намагалась триматись рівно. Та й я ж була лідером, і маю показувати приклад для інших.

— Для особистої варти найголовніше — честь. А ваша мати її давно втратила. Для мене краще померти за гідну правительку, ніж служити тиранії, - сказав Марек. – Ми зібрались — і вирішили. Віднині ми ваша особиста варта. Ми віддамо життя за вас, моя королево.

Я застигла. У мене перехопило подих. Частина мене кричала, що це пастка. Інша — тягнулась до цієї довіри.

— Це може бути обман, — прошепотіла я.

— Варта завжди говорить правду, - Сем підійшла ззаду. – Вони не зрадять. Але ти маєш прийняти їхню клятву.

Я подивилась на них. Ці воїни стояли твердо, в їхніх очах була рішучість. Вони справді готові були служити мені. І це було дивно, адже я звикла зовсім до іншого. А тепер маю подорослішати швидко. Я кивнула.

— Я, Тереза, принцеса Чорного Королівства, приймаю вашу клятву, - сказала я.