Глава 18

Опинились ми на кордоні між Чорним королівством та королівством світлих ельфів. Саме тут проходила умовна межа, що колись була визначена як нейтральна територія — земля, на яку не претендував жоден з боків. Колись вона служила місцем для перемовин, де збиралися делегації обох народів, намагаючись уникнути чергової війни. Тепер же це був клаптик свободи, хоч і тимчасової. Нам ледве вдалося втекти. Але навіть цей короткий перепочинок здавався дивом.

Втрати були серйозні. Ми залишили позаду не лише поле битви, а й безліч тіл — тих, хто повірив у нас, у мене. Деякі з повстанців не змогли дістатися до порталу, інші були смертельно поранені й не витримали шляху. Ми втратили значну частину наших людей. Проте тим, хто залишився, вдалося врятуватися. І хоча боляче це визнавати, але ми мали продовжувати. Бо саме задля цього стільки життів було покладено.

На щастя, серед нас був маг-ремісник — ельф із рідкісною здатністю створювати тимчасові споруди за допомогою магії дерева та каменю. За лічені хвилини він зумів звести невеличке поселення: кілька домівок, прості укриття, місце для вогнища. Тут можна було хоча б на мить перепочити. Це було недосконале житло, та все ж воно давало відчуття безпеки. Тимчасове, але таке бажане.

Я повільно пройшлася між пораненими та вцілілими. Їх було більше, ніж я очікувала, і це давало надію. Багато з них мали перев’язані рани, хтось сидів, опустивши голову, інші ж мовчки допомагали один одному. У повітрі висів запах крові, поту, магії й попелу. Та попри втрати, я побачила дещо важливе — їхній бойовий дух не був зламаний. В очах не було страху, лише рішучість. Вони вижили, і були готові продовжувати боротьбу. Колись вони вагалися, не вірили в себе, та сьогодні щось змінилось.

Я сіла на край старого пня, що лежав біля вогнища. Серце стискалося від провини. Адже якби не я, вони, можливо, залишились би живими. Якби я не підняла їх на спротив, вони могли б прожити ще день, тиждень, рік. Але тоді б не було надії.

— Ти як? Бо настрій в тебе поганий, як мені здається, — пролунало поруч.

Це був Деміан. Він, як завжди, з’явився саме тоді, коли я цього найбільше потребувала. Він сів поряд, його погляд був спокійним, хоч у глибині очей я бачила втому. Таку саму, як і в себе.

— Сам бачу, що не дуже. Хоча з одного боку я тебе розумію, — продовжив він. — Терезо, ти ні в чому не винна. Загинули ельфи, так. Але це війна. І ця битва була першою — першим кроком до визволення.

— Але ті, що померли... Вони повірили в мене. А я не змогла їх захистити, — голос мій ледь не зірвався.

— Вони знали, на що йдуть, — перебив він м’яко. — Кожен з нас був готовий. Адже ми боремось не за себе — за наш народ. І якби довелося ще раз зробити вибір, я б знову пішов за тобою.

Я опустила голову. Його слова звучали щиро. Але чи достатньо їх, щоб погасити біль? Ні, я не звикла ще до такого. Так, тепер ми на війні, і втрати були неминучими. Та я поки не готова до цього. Але доведеться дорослішати набагато швидше.

— Послухай, — продовжив Деміан. — Ти наш приклад. Ми справді рівняємося на тебе, хоча ти й не віриш у себе. Але я бачу це. Інші бачать. Якщо ти зараз здасишся — хто поведе нас далі? Ми не зможемо виступити проти Елари самостійно. Ти для нас не просто лідер — ти символ, - він торкнувся мого плеча і підвівся. — Якщо тобі потрібно подумати — подумай. Але не зникай. Ми тебе потребуємо.

Він пішов, залишивши мене з думками. І я дійсно замислилася. Справжній лідер має не лише вести за собою, а й приймати біль, втрати, страх. Якщо я не здамся — вони теж не здадуться.

Я встала й рушила до центру табору. Мої кроки відлунювали в тиші, а коли я вийшла до вогнища, всі обернулися. Повстанці, поранені, ті, хто лишився — вони дивилися на мене. Чекали.

— Сьогодні ми програли битву, — почала я, мій голос був спокійним, але твердим. — Це було важко для кожного з нас. Ми втратили друзів, родичів, побратимів. І цей день стане для нас днем жалоби. Ми запам’ятаємо всіх, хто впав. І будемо пам’ятати заради чого вони це зробили.

Я зробила паузу, вдихнула глибше. Потрібно було знайти правильні слова, які допоможуть нам в подальшому. Мені потрібно було стати для них символом.

— Але ми не програли війну. Ми ще живі. І ми ще маємо сили. Кожен з нас сьогодні зробив вибір. Не підкорятися, не ховатися, а боротися – продовжувала я. – Ми втекли, але не втекли від боротьби. Це був тактичний відступ, а не поразка. Ми повернемося. Але спершу — маємо підготуватись.

Я подивилась на натовп. У когось на очах з’явились сльози, інші кивнули. Стільки років вони жили під владою Елари без надії на зміну. Були задоволені навіть найменшим.

— Я знаю, що багато з вас має родини. І я сподіваюсь, що Елара не чіпатиме їх. Але ми з вами знаємо — вона на таке здатна, - я подивилась на них. – Тому маємо подбати про їхню безпеку. Зараз ми організуємо загони, які допоможуть евакуювати всіх, хто в небезпеці. Я особисто братиму участь у цьому. Та чи готові ви?

У відповідь пролунали вигуки «Так!», «Ми з тобою!», «До кінця!» — і я зрозуміла, що не одна. Ці люди не зломлені. Вони стояли поруч зі мною, дивились уперед і не боялись. Я теж більше не маю права боятись.

Так, шлях буде довгим. Елара не зупиниться. Але ми теж не зупинимось. І хоч сьогодні ми втратили багато — завтра може принести нам перемогу. Ми не зламались. І я обіцяю: більше ніколи не дам їм згаснути у темряві. Ніколи.