Глава 17

От її я точно не очікувала побачити тут зараз. Хоча… якщо подумати, хіба це не було логічно? Саме так усе й мало статися. Вона вичікувала, мов хижак у засідці. Сиділа у своїй тіні, поки ми, мов наївні діти, будували плани, виголошували промови, шукали надію. І саме тоді, коли в серцях цих людей нарешті забриніла іскра віри, саме тоді, коли ми об’єдналися, коли я почала відчувати, що маю силу — вона з’явилася. Вона. Королева. Моя мати.

Мене пересмикнуло. Може, вона і справді слідкувала за нами весь цей час? Або хтось зрадив? Або… чекала, поки в них з’явиться лідер. Хтось, за ким послідують. І щойно побачила, що я готова стати на цей шлях — одразу прийшла. Вона почула все, чи не так? Почула, як я зреклася її. Як клялася боротися. Як сказала, що піду до кінця. І зараз прийшла, аби знищити мене власноруч. Щоб ніхто більше не підняв голос проти неї.

Та байдуже. Нехай знає. Нехай бачить, що я більше не її іграшка. Я не стану на її бік. Навіть якщо ціна — життя. Але чи є у нас шанс зараз вистояти? Вона не сама. За нею — варта. Її вірні воїни. Їх багато. А в нас… Лише ми. Повстанці. Втомлені, зранені, рішучі, але неготові до відкритого бою з нею. Потрібно вибиратися. Якнайшвидше. І забрати з собою всіх, хто ще може тримати зброю.

– Не думала, що моя рідна дочка здатна на таке, – мовила вона, роблячи кілька кроків уперед. Її голос лунав чітко й холодно, розриваючи напружену тишу. – Хоча, мабуть, не варто дивуватися. Я бачу в тобі себе. Колись і я вела свій народ проти королеви. Моєї матері. Але не думала, що історія може повторитись настільки буквально.

Її очі звузилися, вуста смикнула саркастична посмішка. Вона ніби зараз подивилась на мене з інакшого боку. Жінка точно не очікувала, що я буду здатна на таке. Хоча я також. Я ж виросла в іншому світі. Та зараз все змінилось.

– То що? – запитала вона. – Ти з самого початку прийшла сюди з таким планом? Хотіла вбити мене, так?

– Ні, – відповіла я, і мій голос був твердий. – У мене не було жодного плану. Жодного змови, жодного задуму. Я справді хотіла тобі повірити. Хотіла, щоб ти стала мені матір’ю. Не королевою — матір’ю. І якийсь час мені здавалося, що ти зможеш. Але потім… ти показала свою справжню суть. І я зрозуміла: ти — загроза. Загроза для всіх, кого я люблю. І я хочу врятувати їх від тебе.

Вона мовчала. Але я бачила, як у її зіниці спалахнув гнів. І водночас — щось інше. Може, образа. Може, жаль. А може, просто холодна оцінка ситуації. Вона завжди бачила світ крізь призму вигоди.

– Це все ще можна виправити, – сказала Елара після паузи. Її голос був м’який, надто м’який, ледь не лагідний. – Піди зі мною. Залиш усе це. Я навіть заплющу очі на цей… кумедний бунт. Ми зможемо бути родиною. Як мріяли. Дозволю твоєму батькові частіше бувати з нами. А ти… просто не втручайся в мої справи. І все буде добре.

Я здригнулася. Така пропозиція — після всього? І вона справді очікувала, що я збираюсь погодитись на неї? Я мало не розсміялась від цього, проте вчасно себе стримала. Та мене турбувало лише одне питання.

– Тобто, ти всім даси помилування? – запитала я з гіркою надією.

– Ні, – її усмішка була гострою, мов лезо. – Лише тобі. І Деміану. Та Саманті. Ви — мої. Родина. Родина може помилятись. А всі інші… – вона обвела поглядом зібраних. – Страта. Всі до одного. Не забувай, я милосердна. Але лише до своїх.

Мовчанка впала на галявину. Жодного звуку. Навіть вітер стих. Усі дивились на мене. Їхні очі… Страх. Надія. Сумнів. Але й рішучість. Кожен з них розумів: сьогодні — межа. Або крок уперед, або смерть. Але смерть у битві за віру. І я мусила вирішити.

Я глянула на Деміана. На Саманту. Вони не сказали ні слова. Але я знала — яке б рішення я не прийняла, вони будуть поруч. Та зараз я не мала права думати лише про себе. Всі ці люди — дивились на мене, як на останню надію. І я… Я не могла відступити.

– Ні, – сказала я. Чітко. Гучно. – Я не піду з тобою. Я краще помру разом зі своїм народом, ніж дозволю тобі далі знущатись із цих людей. Ми боротимемось. Ми спробуємо. Ми не твої раби.

На мить вона мовчала. Здавалось мої слова здивували Елару. А потім тихо засміялася. Сміх був глухий, мертвий. Вона хотіла знищити нас всіх, і навіть якби я погодилась, фінал був би інакшим.

– Ну що ж, – сказала Елара. – Ти зробила свій вибір. Шкода. Ми могли стати справжніми союзниками. Родиною навіть. Але… – вона повернулась до своїх воїнів. – Варта. До бою.

Все вибухнуло. Бій почався раптово, наче буря. Воїни кинулись у натовп. Леза блищали. Закляття розривали повітря. Хтось кричав, хтось уже падав. Повстанці встигли вихопити зброю й кинутись у бій, але було ясно — сили нерівні. Надто багато противників. Надто добре вони підготовлені.

Я витягнула меч. І не вагалась. Кинулась у саму гущу. Якщо я лідер — я маю битися разом з ними. Вогонь заклинань обпалював шкіру. Кров липла до пальців. Але я не зупинялась. Ніхто з нас не зупинявся. Ми билися, не задля перемоги — задля часу. Задля порятунку.

Я поглядом шукала Елару. Вона стояла осторонь. Спокійна. Холодна. Ніби все це — лише п’єса для її розваги. Я стиснула зуби. Хотіла пробитись до неї. Закінчити це. Але щоразу хтось ставав на моєму шляху. І з кожною хвилиною ми втрачали людей.

– Терезо! – крикнув Деміан, з’явившись поруч. Він дихав важко, одяг був порваний і закривавлений. – Ми маємо йти! Інакше не лишиться кого рятувати.

– Портали? – видихнула я.

– Працюють. Дерева вже налаштовані, - пояснив Роман. - Варто тільки наблизитись – перенесуть. І прохід одразу закриється.

– Тоді діємо, - крикнула я.

Роман почув. Його очі спалахнули, і я знала — він уже передав сигнал. Повстанці почали відступати. Один за одним, прикриваючи один одного, вони кидались до дерев. І одразу зникали, розчиняючись у світлі порталів. Ми готувались до цього. Ми знали, що таке може статися. І тепер цей план рятував нас.

Я відступала останньою. Разом із Деміаном і Самантою. Вже майже біля дерева… Я зупинилась. І поглянула назад. Елара стояла все там же. Непорушна. Ніби й не було бою. Вона не намагалася нас зупинити. Вона не вірила, що ми — загроза. Вона вірила, що це дрібний бунт, і все скоро закінчиться.