Глава 16

Звісно, не одразу, але згодом повстанці таки змогли мені повірити. Не тому, що я гарно говорила чи вдало брехала. А тому, що в моїх очах вони побачили правду. Мені й справді боліло те, що коїлося в Чорному королівстві. Я щиро бажала йому миру, стабільності, життя без страху і втрат.

Але зараз про це годі було й мріяти. Допоки Елара сидить на троні — спокою не буде. Вона знищить усе, що не підкоряється їй. Усе, що має власну волю. І я не могла більше стояти осторонь. Не знала, звідки в мені взялася ця сміливість — можливо, її дала злість, біль, гнів, можливо, щось інше. Але тепер я вже не могла зупинитися.

Завдяки Роману ми вже мали план. Якщо бути чесною, він давно готувався до цього. Все було продумано до дрібниць — маршрути, укриття, контакти, сигнали. Здавалося, ніби вони чекали не моменту, а саме мене. Мого рішення, мого голосу, моєї присутності. І дійсно, знайшлися ті, хто захотів виступити проти Королеви. Не один-два, а десятки. Люди з варти, ремісники, травники, навіть кілька магів. І це мене вразило.

Та незважаючи на їхню чисельність, бойовий дух залишав бажати кращого. Занадто довго вони жили у страху, у тіні Елари, що їхні спини вже не випростовувалися навіть тоді, коли загроза зникала. Вони сумнівалися у собі, у власних силах. Звісно, це було природно. Але вони тут. Вони зібрались. Вони вже зробили перший крок — і це не могло не надихати.

– Вони чекають, аби принцеса дала їм надію, – тихо мовив Роман, зиркаючи у бік людей. – Сама розумієш, що нам це вкрай потрібно. Ми занадто довго корилися її волі. Люди не вірять, що можуть змінити щось. Але ти можеш дати їм цю віру. Цей перший промінь світла в темному небі.

– Але ж я не вмію надихати, – прошепотіла я. – Я не оратор, не лідер, не героїня. З мене не виховували майбутню правительку. Я не знаю, що сказати...

– Терезо, – перебив мене Деміан, кладучи руку мені на плече. – Для цього не потрібно навчання. Достатньо серця. Просто говори від душі, не бійся. Ти не сама. І саме принцеса має вивести народ із темряви. Якщо не ти – то хто?

Його слова зігріли мене. Я зробила вдих, підійшла до старого пенька, що стояв трохи осторонь. Колись на ньому сиділи старші жінки з села, тепер він став моєю імпровізованою трибуною. Тіло тремтіло, але я піднялася. Всі розмови миттєво стихли. Погляди — десятки, сотні — зосередилися на мені. Мені стало страшно. Але й водночас — спокійно. Це мій момент. І я маю сказати правду.

– Привіт усім, – почала я, голос трохи зривався, але я продовжила. – Можливо, дехто з вас знає мене. Я Тереза. Донька генерала світлих ельфів… і Королеви Елари.

Тихий шепіт пронісся по натовпу, та я не зупинялась. Вони все ще бачили в мені її. Так, зовнішньо ми були зовсім не схожі. Але хіба можу я протистояти величній королеві? На її боці досвід та багато років царювання. Але я маю давати надію.

– Так, я її донька. І я не пишаюся цим. Мені соромно. Бо я бачила, що вона робить. Бачила біль, який вона залишає після себе. Бачила, як вона вбиває без жалю. Як маніпулює, зраджує, знищує… – я ковтнула клубок, що підкочував до горла. – І я більше не можу мовчати. Ми більше не можемо мовчати. Прийшов час змінити все. Поставити крапку в цій жорстокій казці, де всі ми були заручниками.

Я зробила крок уперед. З кожним словом мені вдавалось все легше. Я знала, про що говорю. Адже я справді вірила, що все може змінитись.

– Чорне королівство заслуговує кращого. Ми з вами заслуговуємо кращого. Миру. Світла. Волі. Я не прагну трону. Я не прийшла сюди за владою, - сказала я. – Але, коли я потрапила сюди, я побачила народ. Людей. Їхні очі. І зрозуміла — це мій дім. Я хочу його захистити. І якщо для цього потрібно кинути виклик матері — я це зроблю. Бо інакше вона знищить усе, що я полюбила.

Мовчанка повисла важка, напружена. Я зробила останній крок. І після цього вже не буде шляху назад. Мені доведеться боротись до останнього подиху. Мого, або Елари.

– Я виступаю проти Елари, - врешті вимовила я. – І я питаю вас: ви зі мною?

На мить запала тиша. Потім один голос із глибини натовпу: –«Так!» І ще один, і ще. Крики ставали гучнішими, щирішими. «Ми з тобою! – За королівство! За майбутнє!» Сльози виступили на очах. Але не від страху — від полегшення. Вони прийняли мене. І ми справді могли щось змінити. Уперше я повірила в це. Але тиша повернулась швидко. Занадто швидко. І все через один голос, що пролунала, мов отруйна стріла:

– Яка ідилія. Просто чудово. Я аж сама надихнулась, – роздався знайомий, холодний голос.

Я завмерла. Усі обернулися. І я побачила її. Королеву Елару. Вона стояла, мов згусток темної енергії, у глибокому каптурі, що огортав її обличчя тінню. Очі — яскраві, жорстокі. Вона усміхалась. Спокійно, з викликом.

– Гарна промова, доню, – вона зробила крок уперед. – Мотивуюче. Майже як я у свої найкращі роки. Але, на жаль, це було твоє останнє шоу.

Мене охопив холод, але я не відвела погляду. І, незважаючи на страх, я зробила крок їй назустріч. Так, усе тіло тремтіло, та я намагалась тримати себе в руках.

– Це ще не кінець, – сказала я. – Це лише початок.

Елара мовчки дивилась на мене. Але я бачила — її щось збентежило. Вона не очікувала цього. Не очікувала, що я зможу підняти цих людей. І тим більше – що вони піднімуться самі. Це була моя перша перемога. Маленька, але справжня. І тепер усе тільки починалося.