Глава 15

— Невже вона справді здатна на таке? — здивувався Деміан, повільно відступаючи до вікна, немов намагаючись зрозуміти, чи насправді почув усе правильно. — Розалія... Просто не можу в це повірити. Вона ж одна з наближених до королівської родини. Якщо вона вже вирішила підбиратися настільки близько, то в нас залишилося мало часу. Зовсім скоро королева вирішить виступити проти світлих ельфів. І тоді кожному доведеться обирати сторону.

Ми з Сем якраз сиділи в його кімнаті. Тьмяне світло лампи відкидало м’які тіні на стіни, а за вікном шелестіли дерева — мовчазні свідки того, як руйнується одне королівство і народжується інше. Я одразу покликала дівчину сюди, щойно прийшла до тями після того, що сталося. Руки досі тремтіли, але я вже навчилася приховувати це. Важливо було діяти — швидко, обережно, рішуче.

Я розповіла їм усе, що бачила на власні очі. Як Розалія без вагань занурила кинджал у серце ельфа, що донедавна вважався союзником королівства. Довгий час після моїх слів у кімнаті панувала мертва тиша. Сем мовчала, стискаючи долоні в кулаки. Деміан стояв, притискаючись до підвіконня, ніби холод скла міг якось розвіяти його сумніви.

Жорстокість матері вразила не лише мене. Вона вбила ельфа, який мав досить важливе значення для Світлого Королівства — впливового дипломата, що неодноразово стримував конфлікти на межі війни. Тепер її не стало. А разом із нею — останні ілюзії про те, що Елара зупиниться. Ні, вона не зупиниться ні перед чим. Кінець уже близько. Я це відчувала кожною клітинкою тіла. Але я не дам їй зруйнувати все, що ще залишилося. Я зроблю все, аби зупинити її. Навіть якщо доведеться заплатити за це власним життям.

— Це не можна так лишити. Скількох вона ще збирається вбити? І хто стане наступним у її незрозумілій грі? — голос мій зірвався на розпачливий шепіт. — Я не хочу, аби постраждали невинні. Чорне Королівство набагато краще, ніж я думала. Тут є люди, які заслуговують на мирне життя. Вони не повинні жити в страху. І вони точно не заслуговують мати таку жахливу королеву. Нам потрібно щось вигадати. Якось зупинити Елару.

— Так, а що ми будемо робити? Що ми взагалі можемо? — Сем скептично поглянула на нас, її очі палали сумнівом. — Так, ти принцеса, а Деміан теж належить до королівської родини. Але цього замало. Елара ніколи не вступить тобі трон. Всі її розповіді — брехня. Вона ніколи не планувала передати владу. Вона її обожнює, захоплена нею. І моя мати... — дівчина замовкла, ковтаючи слова, що явно застрягли в горлі.

— Що з нею? — запитала я м’яко.

— Мало хто знає, але вона — її особистий найманець. Захищає від замахів, виконує найважливіші доручення, - пояснила дівчина. – Це неофіційна посада, але всі, хто має очі, розуміють, чому її так бояться. Саме тому виступити проти королеви майже нереально.

— Тепер багато що стає зрозумілим, — тихо мовив Деміан, опускаючись на край ліжка. — Я здогадувався, але не мав підтверджень. Елара приховує це як козир у рукаві. Якщо почнеться справжня війна, моя мати — леді Алісса — не стане її захищати. Але й відкрито не виступить. Вона віддає перевагу нейтралітету. Піде лише за кимось, хто зможе переконати її у шансі на перемогу.

— А інші? — я схилила голову. — Є ж прості ельфи, варта. Я впевнена, що не всі задоволені королевою. Нам потрібно лише їх знайти. Вони нам точно допоможуть. Але як це зробити?

— Довірся мені, — Деміан посміхнувся і підморгнув. — Я знаю, що нам потрібно.

Ми вже за кілька хвилин прямували вуличками нічного міста. Вітер розвівав моє волосся, а на плечах я відчувала тиск плаща, яким прикривалася — не лише від холоду, а й від зайвих поглядів. Потрібно було зберігати обережність. Хто знає, скільки очей спостерігає за кожним моїм кроком.

Ми зупинились біля одного старого будиночка. На перший погляд, нічим не примітного — таких тут десятки. Але від нього віяло якоюсь дивною енергією. Моя магія відчула це раніше, ніж я сама — щось старе, сильне, потаємне.

Деміан тричі постукав. Я помітила, що в його рухах було щось особливе — певна ритміка, знак. Можливо, це якийсь шифр. Двері повільно відчинилися, і на порозі з’явився чоловік з чорним, ледь посрібленим волоссям і пронизливими сталевими очима. Його погляд ковзнув по мені, залишаючи по собі крижаний слід. Колишня Тереза, мабуть, втекла б ще до того, як він заговорив. Але я — вже давно не та дівчинка.

— Деміан? — голос чоловіка був низький і недовірливий.

— Не на вулиці, — перебив брат. — Тут нас можуть почути.

Він відступив убік, даючи нам дорогу. Ми увійшли до темного передпокою, і двері з тихим клацанням зачинились за нами. Його погляд знову ковзнув по мені. В його очах читалося питання: що робить тут донька королеви? Але він мовчав.

— Роман, нам потрібна твоя допомога, — почав Деміан, коли ми сіли за старий, подряпаний стіл. — Це серйозно. Не для зайвих вух.

— Це Саманта, донька леді Алесси, — він кивнув на дівчину поруч.

— Я чув про тебе, — сказав Роман, примружуючи очі. — Ти рідко показуєшся в місті. Востаннє бачили тебе років зо три тому. Твоя мати...

— Я ненавиджу її, — різко відповіла Сем. — Якщо потрібно, я готова виступити проти неї.

Роман лише кивнув. Його обличчя залишалося непроникним, але в очах промайнула іскорка цікавості. Здавалось він точно не очікував тут побачити саме нас. Це стало неабиякою новиною.

— А це моя сестра, — додав Деміан. — Вона не союзник Елари. Тому не бійтеся, вона не видасть вас. Але без вашої допомоги ми нічого не зробимо.

Роман перевів очі на мене. Його погляд був прямим, пронизливим. Він навряд чи довіряв мені, адже стільки років ці ельфи жили під гнітом Елари. А я її донька, і в їх очах можливо така сама.

— То чого ви хочете? — спитав він. — Деміане, ти ж не просто на пиво прийшов.

Я глибоко вдихнула. Я збиралась сказати найважливіші слова, і маю підібрати їх правильно. Якщо я хочу мати підтримку, то потрібно завоювати їх довіру.

— Я хочу знищити королеву темних ельфів, — сказала я. — Вона заслуговує на це як ніхто інший. Але я не впораюся сама.