Глава 14

Вже майже пів року минуло з того моменту, як я вперше ступила на землі Чорного королівства, ще не розуміючи, як сильно зміниться моє життя. Час минав швидко, ніби його щось підганяло. Мабуть, якби я залишилася у світі смертних, то вже навчалася б на першому курсі коледжу, можливо, мріяла б стати юристкою. Та всі ці дитячі бажання залишилися в минулому, немов частина іншої мене — наївної, світлої Терези, яку забрали з її реального життя та вкинули в саму гущу змови, інтриг і тіней.

Тепер я була зовсім іншою. Я стала принцесою Чорного королівства — не тільки за титулом, а й внутрішньо. І це змінювало мене день за днем, повільно, боляче, але невідворотно. Я вже не була тією дівчиною, яка захоплювалась фентезі-книгами й мріяла про справжнє кохання. Тепер я щодня вставала з думкою про те, як вижити, як навчитися бути сильною, як стати тією, кого ніхто не зламає.

За цей час я навчилася багатьом речам. Моя магія, яка ще пів року тому жила в мені як щось некероване, тепер слухалась мого голосу. Я могла піднімати вітер, зупиняти рух води, закликати тінь — усе це я вивчала крок за кроком, щодня, без права на помилку.

Мої тренування з Деміаном стали регулярними. Він не жалів мене, не давав жодної поблажки, навіть навпаки — був суворішим за будь-якого викладача. І хоча інколи мені здавалося, що я не витримаю, я знала: це необхідно. У цьому світі слабким не вижити. Його удари й зауваження робили мене стійкішою. Він не просто вчив мене битися — він готував мене до життя.

Матір же… вона вчила по-своєму. Щоранку я слухала її лекції про політику, дипломатію, історію світу ельфів. Інколи мені здавалося, що вона просто насолоджується своєю владою й тим, як я змушена слухати її мовчки. Та, попри внутрішній спротив, я уважно вслухалась у кожне її слово.

Я знала, що колись ці знання стануть мені в пригоді. Я могла ненавидіти її — і це почуття лише посилювалось із кожним днем — але вона залишалась Королевою, і я мусила вивчити її правила, щоб згодом мати змогу їх зруйнувати.

Мій світ більше не був простим. Я навчилася сумніватись у кожному, хто усміхається, вчитись читати емоції в погляді, розпізнавати загрозу навіть у мовчанці. Найголовніший урок, який я засвоїла — це вміння виживати. Виживати серед тих, хто не визнає слабких. Тієї ночі, коли я вперше побачила, як мати вбила того хлопця за відмову видати інформацію, щось у мені зламалося.

І з того моменту я більше не довіряла їй. Не вірила ні в її добрі слова, ні в її обійми. Тоді померла стара Тереза. Замість неї з'явилася інша — холодніша, стриманіша, обережніша. Я не могла собі дозволити більше бути наївною.

Відтоді я почала за нею стежити. Непомітно, мов тінь. У Чорному палаці в мене вже були свої сховки — вузькі балкони, закинуті кімнати, хідники в стінах. Саме там я спостерігала за нею під час її «приватних аудієнцій». Я бачила багато смертей. І, як би жорстоко це не звучало, з часом я звикла. Спочатку кожна з них здавалася ударом по мені. Мені снилися обличчя тих, кого вона катувала, ті, хто кричав і благав про пощаду. Та я змушувала себе залишатися. Бо якщо я піду, то ніколи не дізнаюся всієї правди.

Але сьогоднішній день змінив усе. Як і завжди, я стояла на горищі, за фіранкою з темного полотна, з якого відкривався огляд на залу для допитів. Я вже готувалась побачити чергового жорстокого допиту, однак, коли двері відчинилися, моє серце закалатало. Вперед виштовхнули жінку, що була мені знайома.

Я впізнала її одразу — мати Ріанон. Вона була однією з наближених до королівської родини Світлого королівства. Поважна, спокійна, мудра. Колись вона тримала мене на руках. Мені було лише п’ять. Вона була мов рідна бабуся. Щось у мені стислося так боляче, що я ледве не зойкнула. Але змусила себе мовчати. Мати стояла перед нею з тим самим холодним обличчям, на якому навіть натяку не було на співчуття.

— Розалія, — спокійно промовила вона. — Не думала, що колись знову побачу тебе тут. Скільки ж років минуло з нашої останньої зустрічі?

— Краще вбий мене і покінчимо з цим, — прошепотіла мати Ріанон. — Ми обидві знаємо, чим усе закінчиться. Я мовчатиму, а ти мене вб’єш. То навіщо ці ігри?

— О, ти завжди була прямолінійною, — з усмішкою відказала Елара. — Але я поважала тебе. Ти була сильною жінкою, гідною. Та часи змінились. Скажи мені, де рубін?

Я затримала подих. Йшлося про той самий рубін, який вона шукає вже кілька місяців. Та Розалія не зламалась. Я вражено дивилась на цю жінку, яка прекрасно знала свій фінал, проте до останнього не збиралась відступати. Навпаки, вона мовчала кілька секунд, а потім тихо прошепотіла:

— Нахились. Я скажу, - сказала вона.

Я напружила слух до межі, навіть скористалась магією вітру, щоб підслухати. Але замість відповіді почула шепіт, від якого мене пройняв холод.

— Я ненавиджу тебе, — сказала мати Ріанон. — І ніколи не допоможу тобі. Ти отримаєш те, що заслуговуєш. І це станеться зовсім скоро.

Ці слова розлютили Елару. Її очі блиснули крижаним вогнем. Вона не чекала більше жодного слова. Її рука блискавично вихопила меч, і лезо проникло в груди Розалії. Я прикрила рот руками, аби не скрикнути. Мати Ріанон похитнулася, але не зойкнула. Її останні слова були пошепки:

— Одного дня ти побачиш свій кінець, - вона посміхнулась. – І світ буде свідком. Живи з цією думкою.

Її голова похилилася, а усмішка залишилась на вустах. Вона померла гідно. І я ніколи цього не забуду. Це стало ще одним гвинтиком в механізм моєї зміни. І я збиралась зробити все, аби зупинити Елару.