Глава 13

За сніданком я не зронила ані слова. Не тому, що не було що сказати — думки просто роїлися в голові, перекриваючи одна одну, але жодна не складалася в речення. Я механічно перекладала їжу з місця на місце, втративши смак, апетит, присутність у моменті.

Все, що я могла робити, — це згадувати вчорашнє. Той погляд матері, холодний, відчужений. Її голос, такий спокійний, майже ласкавий, коли вона вимовляла вирок. І хлопець — закутий, виснажений, зі слідами побоїв — навіть не благав про пощаду.

Він знав, що вона не слухає. Він відмовився сказати те, що вона хотіла почути. І за це заплатив життям. Її рука не здригнулась, коли вона випустила в нього отруту. Для неї чуже життя не мало жодної ваги. Це було наче розчавити комаху — набридливу, слабку, незначущу.

Я починала її ненавидіти. Не боятись, не зневажати — саме ненавидіти. І водночас не розуміла, як можу сидіти з нею за одним столом, слухати її голос, робити вигляд, що все гаразд. Може, вона й справді нічого не помічала. А може, просто вдавала, що не помічає. Як і завжди.

Але зараз мене це влаштовувало. Поки я не готова була відкрити їй правду. Поки не знала, наскільки далеко заходить її жорстокість і в чому полягає її справжній план. Поки я не мала відповідей — мені залишалося лише мовчати й чекати.

– Терезо, в мене для тебе сьогодні невеличкий сюрприз, – раптом сказала вона, відставивши чашку з виноградним чаєм. Її голос був до прикрості милим, як у люблячої матері, але я вже більше не вірила йому. – Останнім часом ти якась занадто сумна. Хотілося б трохи підняти тобі настрій. Сьогодні в нас знову не буде спільних занять, бо я маю важливі справи. Але сподіваюсь, ти залишишся задоволеною.

Я ледь помітно зітхнула. В інші дні мені б було прикро — бо ці уроки хоч і були важкими, давали змогу більше дізнатися про світ ельфів. Але зараз я лише зраділа. Менше часу з нею — краще для мого самовладання. Мати, здається, не помітила мого полегшення. Або знову зробила вигляд.

– Деміане, – звернулась вона до мого брата. – Мені знадобиться твоя допомога. Сподіваюсь, ти не проти приєднатися до мене. Обіцяю, це не займе багато часу.

Деміан кивнув. Без слів. Без жодної зміни на обличчі. Як завжди, стриманий, виважений. Але я бачила, що він напружився. Відмовити королеві — не найкраща ідея, навіть якщо ця королева — твоя мати. Вони вийшли разом, залишивши мене у величезній залі, де навіть срібне світло ранку здавалося холодним.

Я повернулась до своєї кімнати. Думки знову почали плутатися. Що за сюрприз? Я знала, що від матері варто очікувати будь-чого. І все ж… серце ніби завмерло в очікуванні. Вперше за довгий час я не почувалась самотньою, бо це очікування затьмарювало страх. Я не мала жодних здогадок. Подарунок? Гість? Щось із минулого чи щось нове?

І тоді – обережний стукіт у двері. Я підвелася швидко, майже різко. Не знаю чому, але серце шалено закалатало. І коли двері відчинилися, я завмерла. Це було обличчя, яке я пам’ятала в найтепліших снах. Очі, в яких завжди ховалася доброта. Руки, які колись підкидали мене в повітря й ловили зі сміхом. Він стояв тут. Мій батько.

– Тату! – я кинулась йому в обійми, не в силах стримати сльози. – Ти справді тут! Як же я скучила!

– Привіт, моя принцесо, – його голос був трохи хриплим, але таким рідним. Він усміхнувся, поклавши руки мені на плечі. – А ти зовсім не змінилася. Хіба що стала трохи вищою.

– Ти собі не уявляєш, як я чекала на тебе. Як важко мені тут було, - сказала я. – Аж не віриться, що ти справді прийшов. Елара запросила тебе?

– Так, – він м’яко торкнувся мого обличчя. – Це було неочікувано. Я навіть не став довго думати. Хоча мав би. Знаючи її, я б мав запідозрити пастку, але… коли почув, що зможу тебе побачити – погодився одразу.

– Я не знала, що вона здатна на такі жести, – пробурмотіла я. – І все ж... я рада, що ти тут.

– Знаю, люба. Тут нелегко. Інший світ, інші правила, - погодився тато. – Але хоча б твій брат поряд. Він тобі не дозволить пропасти. Я впевнений, що він — твій захист.

– Він справді намагається. Та я… не можу розповісти йому всього, - зізналась я. – Іноді здається, що навіть йому не можу довіритись повністю.

Батько на мить задумався, в його погляді промайнула тінь. Він хвилювався за мене, і це було очевидно. Але я збиралась бути сильною. До того ж я почала відчувати прив’язаність до цього народу. Вони подобались мені, і точно заслуговували на кращого правителя.

– Терезо, я знаю, що ти вже не маленька. Бачу, що ти змінилася. Ти стала дорослою. В твоїх очах уже є щось від королеви, - врешті сказав тато. – Але й щось зовсім нове. Ти інша. Сильніша. Мудріша. Але не дозволяй цьому палацу забрати в тебе душу. Ти ще можеш обрати, ким стати.

Я не відповіла. Хоча дуже хотіла сказати йому правду — про вчорашнє, про те, як змінилось моє бачення матері. Але щось мене стримало. Ніби страх, що навіть він не зможе мене зрозуміти. А може, я просто не хотіла зруйнувати цю мить.

– Ну що, покажеш мені палац? – нарешті запитав він з усмішкою. – Я бував тут, але лише з офіційним візитом.

– Я ще не все тут знаю, – зізналась я. – Але свої улюблені місця знайду без проблем.

І ми пішли. Вдень ми гуляли разом по залах, двориках, саду, де іноді ще залишався аромат ночі. Ми розмовляли, сміялися, згадували. Я дозволила собі на мить повірити, що все добре. Що ми — просто родина. Що я — дівчина, яка радо проводить день із батьком. Але в глибині душі я пам’ятала. Пам’ятала очі вмираючого хлопця. І холодне серце моєї матері.

Цей день був найтеплішим з усіх, що я прожила в Чорному Королівстві. Та навіть він не міг стерти того, що сталося. Я знала: ця зустріч не просто подарунок. Вона — частина гри. І щоб вижити, мені потрібно знати всі правила. І головне — навчитися брехати не гірше, ніж Елара.