Глава 12

Отямилась я, ніби з глибокого забуття, лежачи на широкому ліжку з темними шовковими простирадлами, що пахли димом і нічною прохолодою. Погляд ще не фокусувався, а тіло здавалося не своїм. У скронях пульсувала важка тиша. Де я? Скільки минуло часу?

Мені здалося, що минули дні, але, можливо, то була лише година. Я сіла повільно, намагаючись зібрати думки в єдине ціле, і тоді в мозку спалахнуло: матір… вона вбила його. Без жодного сумніву, без тіні жалю. Я бачила в її очах лише холод і байдужість, коли вона спокійно дивилася на тіло мертвого хлопця. Світлого ельфа. Він їй нічого не зробив. Просто не сказав того, що вона хотіла почути.

– Ти нарешті отямилась, – пролунав знайомий голос, і я обернулась.

Поряд на стільці сидів Деміан. Його очі були тривожні, руки міцно зчеплені, нігті впились у шкіру долонь. Він дуже хвилювався за мене. І це було приємно, але жахливі сцени вбивства не йшли з моєї голови.

– Я так злякався, коли знайшов тебе тут, - сказав хлопець.  Ти просто знепритомніла.

– Я… бачила матір, – прошепотіла я, але мовити далі було складно, горло стискалось. – Вона не поїхала. Вона досі в палаці. І… там був хлопець. Зі світлого королівства. Я його вже бачила, кілька разів. Він був закутий, у жахливому стані. І вона… вбила його, Деміане. Просто так. Через те, що він відмовився говорити. Без вагань. Без жодної емоції.

– Про що вона його питала? Ти чула? – запитав він з напругою в голосі.

– Про якийсь рубін. Вона казала, що він має знати, де він. Що не можна його приховувати. Я не знаю, що це, – я заплющила очі. – Та він помер, Деміане. Через неї. А я ж… я думала, вона змінилась. Думала, що, може, я помилилась, і вона хороша.

– Ти не помилялась, Терезо, – тихо мовив він. – Вона ніколи не змінювалась. Просто стала обережнішою. І той рубін… Це не просто коштовність. Це один із древніх артефактів. Символ влади над темрявою і життям. Кажуть, що той, хто володіє ним, може воскресити навіть полеглу армію. Його охороняють світлі монархи. І якщо Елара прагне отримати його – це означає, вона готується до чогось значно гіршого.

Я подивилася на брата, ковтаючи сльози. Мені було важко усвідомити все. І я ж майже повірила в те, що вона справді може бути хорошою. Як взагалі я могла дати себе так легко обвести навколо пальця.

– Їй не можна довіряти, – додав він. – І не дозволь їй обдурити тебе. Я завжди поряд. Ти не одна.

Я кинулась до нього й обійняла. Його обійми були міцними й теплими. Наче якір у цьому божевільному світі. Я не уявляла, як би витримала тут без нього. Можливо, саме він — єдиний промінь надії в Чорному Королівстві.

Решту дня я провела у своїй кімнаті. Деміан мав якусь зустріч з Ріанон, тож я залишилась сама. І хоч я щиро раділа за нього, за те, що у нього є хтось близький, мені хотілося лише тиші. Я не виходила з кімнати, відмовилася від вечері, посилаючись на погане самопочуття. Усі мої думки крутилися навколо побаченого. Перед очима знову і знову спливало обличчя матері в ту мить, коли вона вбивала. Не з ненавистю, а з байдужістю. Наче це була просто частина плану.

Коли вже сутеніло, хтось постукав у двері. Я не встигла відповісти, як увійшла Саманта. Вона виглядала так, ніби щойно плакала. Очі почервонілі, плечі напружені.

– Саманто, щось сталося? – запитала я, сідаючи на ліжку, а вона мовчки кивнула. – Можеш поговорити зі мною, якщо хочеш, – м’яко додала я.

Вона сіла поруч, довго мовчала. Дівчина хотіла про щось поділитись зі мною, і це було дещо важливе для Сем.

– Терезо, я… мені потрібна порада. Я більше не можу так. Але спершу… я маю сказати тобі правду. Про себе. Бо інакше все виглядатиме дивно, - вона видихнула. – Ти ж знаєш, що моя мати це Леді Алесса. І я як ніхто знаю на що вона здатна.

Дівчина підбирала слова і навіть не знала як саме далі продовжити. Вона хвилювалась, що я просто не зможу зрозуміти її. Але після того, що я бачила, я вже була готова на будь що.

– Мати мене ненавидить. Я нагадую їй про батька. Вона вважає, що я слабка, бо в мені є щось людське, - сказала Сем. – Вона завжди була жорстокою. І я не витримую. Я хочу піти звідси. Назавжди.

– Втекти? – перепитала я, хоча це було очевидно. – Ти впевнена?

– Ні, не впевнена. Але тут більше немає повітря. Лише брехня, накази, страх. Я ніколи не почувалась тут своєю, - вона похитала головою. – А коли з’явилась ти… мені здалося, що я не одна. Що є хтось, хто теж бачить усе це.

Я подивилася їй у вічі. Я прекрасно розуміла, що вона хоче бути вільною. І я розділяла її відчуття.

– Я теж не хочу тут залишатись. Я не знаю, як, і не знаю коли, але… я втечу, - запевнила я. – І якщо ти захочеш, ми зробимо це разом.

– Ти справді так думаєш? – очі Сем спалахнули надією. – Я боялася, що ти... як і всі тут. Що зрадиш або скажеш матері.

– Ніколи. Я не на її боці, - відповіла я. – І, якщо вже на те пішло, навряд чи коли-небудь буду.

– Тоді… розкажи мені про світ за межами, - Саманта зітхнула з полегшенням. – Про те, що там. Я хочу почути все.

Я усміхнулася. Я була не найкращим варіантом для оповідача, проте у Сем не було інакшого. Я жила серед людей, і все прекрасно знала. А тому була не проти.

– Тоді слухай… - почала я.