Глава 11

Ця ніч була неймовірною. Ще довго я лежала на ліжку, вбираючи кожну деталь — його запах, тепло тіла, дотики, що досі пульсували в пам’яті, мов ехо. Та, на жаль, усе хороше має властивість завершуватись.

На ранок Кілліану довелося йти. Він не хотів, та не міг залишитися надовго — ризик бути поміченим у моїй кімнаті був надто великий. І хоча я розуміла це, в грудях нило від прощання. Мені не хотілося його відпускати. Хотілося схопити за руку, затримати, ще хоч на хвилину, ще хоч на подих. Але я стрималась. Бо інакше не змогла б його відпустити зовсім.

Я проводжала його поглядом, як він, на мить ще озирнувшись, щез у легкому серпанку магії. І як тільки він зник, пролунав тихий стукіт у двері. Я ледве встигла натягнути халат поверх нічної сорочки, як у кімнату увійшла Сем. Її погляд ковзнув по кімнаті, і на якусь мить я завмерла — невже вона щось запідозрила? Чи, може, щось відчула? Чи темні ельфи мають передчуття? Я досі так мало знала про них. Та якщо Сем і помітила щось незвичне, то дуже тактовно про це промовчала.

— Сьогодні королева має важливі справи, а Деміан зайнятий у палаці, — сказала вона звично, спокійно. — Тож ти вільна до самого вечора. А потім у вас буде урок.

— А ти? Що маєш у планах? — запитала я, ховаючи розчарування, бо знову опинялась наодинці з думками. — Може, прогуляємось до міста?

— Було б добре, але мама просила мене дещо зробити. Не питай що, бо не скажу. Це нудно і зовсім не весело, — вона скривилась. — Та обов’язки є обов’язки. Але після обіду я забіжу до тебе, добре?

Я залишилась сама. Довкола було тихо, надто тихо, і навіть спогади про ніч не допомагали подолати порожнечу. У душі знову зароджувався неспокій. Мене ніби хтось кликав, ніби щось вело. Можливо, це той самий внутрішній голос, що завжди з’являється в найбільш непрогнозований момент.

Раптом я згадала про одну з розмов з Деміаном. Він казав, що коридори замку — живі. Вони здатні привести туди, куди забажаєш потрапити. Це було надто інтригуюче, щоб просто забути. Я взула м’які черевички, накинула плащ і рушила з кімнати.

Шепочучи подумки: покажи мені правду, я ступила в один із коридорів. Спочатку все було звично: ті ж арки, ті ж картини, ті ж ледь чутні звуки кроків. Та з кожним новим поворотом довкола ставало темніше. Меблі, що раніше прикрашали стіни, зникли, а замість картин з’явились моторошні гобелени, що зображали сцени боїв, магічні ритуали й... страждання.

Я відчула, як по спині прокотився холод. Але цікавість перемагала. Вона штовхала вперед, змушувала йти, попри страх і передчуття лиха. Я опинилась у вузькому коридорі, вкритому павутинням. Десь попереду долинали звуки. Крики. Жалісні, приглушені, мов хтось боровся з болем.

Я зупинилась. Усі м’язи напружились, серце забилось частіше. Я впізнала цей голос. Навіть не могла помилитися — це була моя мати. Її інтонація, жорстка, владна, безжальна. Але чому? Адже мені казали, що її немає в палаці. Що вона поїхала з важливою справою...

Я підійшла ближче. Із вузької шпарини в дверях, трохи прочинених, відкривалась моторошна картина. У центрі темної кімнати, скутим чарами, сидів юнак. Я впізнала його — він був серед гостей під час балу у світлому королівстві. Світле волосся тепер було брудним і скуйовдженим, обличчя — в подряпинах, одяг роздертий, а руки — в ранах.

Над ним стояла вона. Моя мати. Вся у чорному, мов сама смерть. На її обличчі грала зловісна посмішка. І не було в ній нічого теплого чи людського.

— Тепер ти готовий говорити? — її голос був крижаним. — Або мені повторити ще раз усе, що ти вже пройшов? Думаю, твоя витривалість вже не така сильна. А мені — не складно.

— Я нічого не скажу, — прошепотів юнак. Його голос був ледь чутний, але в ньому жила гідність. — Я залишуся вірним своєму королю. До кінця.

— Шкода, — сухо відповіла королева. — Бо для тебе цей кінець уже настав.

І в ту ж мить вона дістала кинджал. Я не встигла навіть кліпнути, як блиск леза пронизав повітря — і юнак впав, не видавши більше ані звуку. Лише очі його на мить зустрілися з моїми — сповнені болю, подиву й… прощення?

Я не могла кричати. Просто затулила рот долонею, стримуючи ридання. Це було надто. Я більше не могла бачити. Моя мати... вона... справжній монстр. І тепер я розуміла, чому батько колись пішов. Чому так довго тримав мене подалі від неї. Я все бачила на власні очі. Це не чутки, не підозри. Це — правда.

Не знаю, як ноги понесли мене звідти. Я просто бігла, наче втекти могла не лише з того місця, а й від побаченого. І єдина людина, яку я зараз могла винести — це мій брат. Лише він. Коридор ніби почув мене. Я бігла — і вже за мить опинилася перед дверима Деміана. Постукала. Не довго. Не гучно. Та вистачило. Він відчинив одразу.

— Терезо?.. Все добре? – його голос був сповненим тривоги. – Ти бліда... Що сталося?

Я хотіла щось сказати, пояснити, але не змогла. Слова застрягли в горлі. Замість відповіді я лише дивилася на нього, і з моїх очей текли сльози. Свідомість почала затуманюватися. Світ похитнувся.

Останнє, що я відчула — це руки брата, що встиг підхопити мене, коли темрява знову накрила мене з головою. І лише в ній я змогла сховатись від жаху.