Глава 9

Ну що ж, мій перший місяць у Чорному Королівстві позаду. І я досі ледве можу повірити, наскільки стрімко пролетів цей час. Здається, я тільки вчора переступила поріг палацу, а сьогодні вже так легко почуваюся в цьому дивному, непривітному на перший погляд, але водночас загадковому місці.

Мені навіть трохи соромно зізнатися, що за цей місяць я не відчула того страху, тривоги, якого так очікувала, переїжджаючи сюди. Навпаки, я відчуваю себе, наче тут мій дім. Можливо, це тому, що я перестала боротися з тим, що трапилося, і почала приймати світ, в якому опинилася. Спочатку все було дивним і важким — нові правила, нові обличчя, незнайомі традиції, — але з кожним днем я все більше знаходила своє місце у цьому світі.

Важко було уявити, що в Чорному Королівстві, яке я раніше знала як місце холодних інтриг і жорстоких законів, мені буде так добре. Але воно було добрим — не таким, яким я собі уявляла його у дитинстві, коли чула казки від матері. Тепер я бачила, що тут є світло, хоч і приховане в тіні, але таке справжнє і живе.

Навіть моя матір, королева, яку я спочатку сприймала як холодну і безжальну, проявляла тепло. Вона старалася, щоб я відчула себе потрібною і бажаною. Це було дивно, навіть трохи дивно, що я відчула любов, хоч і таку стриману, у цій суворій родині.

Мої дні були насиченими — я тренувалася з Деміаном, вдосконалювала навички володіння мечем, а потім навчалася магії у матері. Вона терпляче пояснювала мені тонкощі контролю стихій і сили, що живе в кожному з нас, в ельфах. І не лише вона. Лідія, моя тітка, теж докладала зусиль, аби допомогти мені зрозуміти цей світ. Її дар — магія рослин — вражав. Вона могла викликати квіти навіть у кам’яних стінах, лікувати рани просто дотиком пальців і створювати аромати, які заспокоювали душу.

Її розповіді про властивості трав, їхню силу та небезпеки, були наче маленькі уроки мудрості, що відкривали мені зв’язок між природою і магією, який ніколи раніше не міг уявити світ смертних.

З кожним днем я все більше дізнавалася про Чорне Королівство. Тутешні люди, їхні традиції, навіть щоденні дрібниці — все це ставало для мене рідним. Мені подобалося спостерігати за життям палацу, його хитросплетіннями і таємницями, яких було не менше, ніж у світі смертних. Але чи готова я лишитися тут назавжди?

Це питання все ще не знаходило відповіді у моєму серці. Часом я сумувала за знайомими просторами мого колишнього життя, за тим світом, де я росла, але водночас відчувала, що вже не належу туди. Мабуть, справжнє місце для мене — тут, у Чорному Королівстві.

Саманта, моя вірна супутниця, більше не проводжала мене до обідньої зали, бо я вже знала дорогу. Але ми часто зустрічалися у палаці, і її присутність заспокоювала мене. Незважаючи на це, я розуміла, що вона не стала мені такою близькою, як колись Елоді. Саманта залишалася загадкою — вона була важливою частиною мого нового життя, але я не знала її по-справжньому.

На сніданок зібралася вся королівська родина. Деміан, як завжди, виглядав злегка роздратованим, і я не могла зрозуміти, чи вміє він тут посміхатися. Чи він просто звик ховати свої почуття?

Проте, коли приїхала його матір, атмосфера в кімнаті одразу пом’якшала. Деміан дійсно її любив, а королева уважно оглядала кожного з нас, ніби перевіряючи, чи всі на своїх місцях. Я помітила, що Елара виглядала тривожною, і вирішила запитати.

— Все добре? — тихо спитала я, не приховуючи турботи.

— Так, — відповіла вона, посміхаючись. — Просто я щаслива, що вся наша родина разом. І сподіваюся, що так буде завжди. Це для мене найголовніше. Можливість бути зі своїми близькими — найбільше щастя.

Деміан закотив очі, а я ледве стримала усмішку. Він здавався таким серйозним і загадковим, але інколи в його поведінці було щось дитяче, що не могло не викликати теплі почуття.

Втім, у цій надмірній ідилії мені починало щось не давати спокою. Занадто добре, щоб бути правдою. Занадто гладко. Мабуть, це моя натура не давала мені повністю відпустити сумніви. Чорне Королівство — не казка, а життя. А життя завжди складніше.

— Терезо, — звернулася до мене мати з тихою владою у голосі. — Мені та Лідії сьогодні потрібно виконати кілька важливих справ, тож ти матимеш лише тренування з Деміаном. Після нього ти вільна. Сподіваюся, ти не надумаєш робити дурниці. Ти розумна дівчина.

— Думаю, почитаю, — відповіла я стримано. — Або прогуляюсь із Сем. Вона говорила, що в місті збираються влаштувати святкування. Було б цікаво побачити, як живе народ.

— Чудово, — кивнула мати. — Сподіваюся, ти знайдеш щось захопливе.

Далі сніданок пройшов у тиші. І ця тиша була мені більш до душі, ніж будь-які розмови. Хоч це була моя родина — матір і тітка, — я відчувала себе чужою. Мене виховували у світі смертних, де ельфи були казковими створіннями. Тепер це — моя реальність. І колись я навчусь любити її так само, як вони. Коли ж вони пішли, Деміан повернувся до мене із несподіваною пропозицією.

— Терезо, ти не проти, якщо ми перенесемо наше тренування? — обережно почав він, наче шукаючи підтримки. — Завтра зможемо провести одразу два заняття.

— Щось сталося? — я відчула хвилю занепокоєння. — Ти в порядку?

— Хотів би зустрітися з Ріанон, — нарешті зізнався брат. — Ми давно не бачилися, і це рідкісний шанс провести час разом.

Я не могла не посміхнутися — він був таким милим, коли закоханий. Мабуть, вперше в житті. Ми не так давно знайомі, але я бачу, що цей стан його справді змінює. Серце брата було щирим і відкритим, і це гріло.

— Звісно, немає проблем, — сказала я тепло. — Відпочивай. Ніхто не дізнається про наше перенесення.

Деміан зітхнув із полегшенням. Чи міг він думати, що я відмовлю? Я не звір і не хочу бути егоїсткою, особливо з братом, який приїхав заради мене. Можливо, у них щось і вийде з Ріанон. Вона здається хорошою. А я тим часом почала думати, як використати вільний день…