Глава 9

Ну що, от і минув мій перший місяць в Чорному Королівстві. Якось так дуже швидко пролетів час, що я навіть не помітила. Все ж мені й справді було комфортно в цьому королівстві. Я відчувала себе на своєму місці. І хоча спочатку я тут опинилася не з власної волі, та зараз все змінилося. І я збрешу, якщо скажу, що мені тут не подобається. Все так... Добре. Набагато краще, ніж я могла уявити. Немає тієї жорстокості та злоби, до якої я готувалась. Навіть моя матір старалась. Вона справді робила все, аби я зрозуміла, що була бажаною дитиною для неї. Дивно це все було. І я вже навіть не знаю, чи все так погано.                                                                                                                                                        

Я тренувалась з Деміаном, а потім було навчання з матір'ю. Навіть Лідія хотіла зробити свій вклад. Вона розказувала мені особливості різних рослин та те, яку користь вони можуть мені принести. Це не дивно, адже її даром була магія рослин. Хоча може колись мені й знадобиться ця інформація. Все ж ельфи пов'язані з природою. Я стала більше дізнаватись про королівство. І мені тут і справді подобалося. Та чи хотіла б я тут лишитись? Я ще не маю відповіді на це питання. Саманта вже не проводила мене до обідньої зали, адже я вивчила шлях. Та ми часто бачились і розмовляли. Проте, мені здається, що я все ще нічого про неї не знаю. Вона так і не стала мені близькою подругою, як колись Елоді.                                                                                                                                                 

За сніданком вже зібралась вся королівська родина. Деміан, як і завжди, сидів не дуже задоволений. Він взагалі вміє тут посміхатися? Чи це буває дуже рідко? Проте, коли приїхала його матір, стало набагато краще. Він і справді її любив. Королева ж уважно оглядала кожного. Я бачила, що Елару щось непокоїло.                                                                                                                                                           

- Все добре? - запитала я. - Щось сталося?                                                                                                   

- Так. - відповіла вона. - Все добре. Просто, я щаслива, що вся наша родина разом. І сподіваюсь, це так і буде надалі. Це для мене найголовніше, адже я можу бути зі своїми близькими. Це і є найбільше щастя.                                                                                                                                                                

Деміан закотив очі, а я мало не розсміялась. Хоча це звучало досить щиро. Однак мені вже починає здаватися, що занадто все добре.                                                                                                                  

- Терезо, - звернулась до мене мати. - Мені та Лідії сьогодні треба зробити деякі справи, тому в тебе буде лише тренування з Деміаном, а потім ти вільна. Проте, я сподіваюсь, що ти не станеш робити ніяких дурниць. Ти в мене дуже розумна дівчинка.                                                                                      

- Я, мабуть, почитаю. - просто відповіла я. - Або прогуляюсь з Сем. Вона казала, що в місті збираються влаштувати якесь свято. Було б чудово подивитися на те, як живе наш народ.                                          

- Чудово. - вона кивнула. - Сподіваюся, що ти знайдеш для себе цікаве заняття.                                        

Решта ж сніданку пройшла зовсім без розмов. Отака тиша мені подобалась набагато більше. Адже, хоч це і моя рідна мати та тітка, проте мені було не зовсім комфортно з ними. В мене все ж було зовсім інакше. Мене виховували у світі смертних, і ельфи були лише персонажами казок. Та тепер це моя реальність, і я до неї колись звикну. Коли вони пішли, Деміан сказав.                                                        

- Терезо, ти не проти, якщо ми й наше тренування перенесемо? - брат, чомусь, підбирав слово. - Завтра можемо провести два тренуванні, замість сьогодні.                                                                         

- Деміане, що таке? - я була схвильована. - Щось сталося? З тобою все добре?                                     

- Я хотів зустрітись з Ріанон. - врешті зізнався він. - Ми думали провести час разом, адже тепер дуже рідко бачимося. А тут такий шанс.                                                                                                                 

Від такого я не втримала посмішку. Він такий милий, коли закоханий. Я навіть ніколи не бачила його таким, хоча ми не так вже й давно знайомі. Хоча щось мені підказує, що братик вперше зіштовхнувся з такими почуттями. Це так чудово.                                                                                                                   

- Та без проблем. - відповіла я. - Ти можеш спокійно відпочити сьогодні. І не бійся, це буде наша маленька таємниця, про яку ніхто не дізнається.                                                                                         

Деміан видихнув. Він і справді міг подумати, що я можу відмовитися? Ну я ж не звір якийсь. Тим паче брат сюди приїхав заради мене, а я не хотіла бути егоїсткою. Можливо в них і справді щось вийде з Ріанон. Нехай трохи розслабиться, а от я стала думати. І як же використати вільний час?