Глава 8

Я навіть не пам’ятаю, як вчора повернулася до палацу. Весь вечір я була ніби в тумані, заглиблена у власні думки і відмовилась від вечері, хоча зазвичай я не пропускаю такої нагоди. Серце важко стискалося, а у голові постійно крутилися спогади про Кілліана — той поцілунок, який став для мене несподіванкою і який я досі не могла зрозуміти.

Що це було? Просто імпульс, випадковість, гра емоцій чи щось більше? Відповіді не знаходилося, і це здавалося мені неймовірно страшним. Я не могла впоратись з власними думками та взяти своє життя під контроль. А зараз мені ж має бути зовсім не до цього.

Брат помітив мою відчуженість і питав, що сталося, але я просто не могла знайти слів, щоб пояснити. Як пояснити те, чого сама не розумієш? Тож я мовчала і намагалася зосередитися на чомусь іншому, але думки тільки розросталися, наче гілки непокірного дерева. Вирішила — залишу все як є, не стану зараз шукати відповіді, бо, мабуть, час сам розставить крапки. І з цими думками я заснула, сповнена тривог і незрозумілих почуттів.

Ранок не приніс мені звичного відчуття спокою. Замість м’якого пробудження від присутності Сем, що зазвичай приносила мені відчуття безпеки, мене розбудив Деміан. Це було несподівано — він рідко приходить так рано, та ще й виглядав неспокійним.

— Щось трапилось? — одразу запитала я, з піднесенням у голосі, ніби очікуючи найгіршого. — Чи на нас напали? Щось сталося?

Він відмахнувся рукою, мовляв, все добре, але голос у нього був серйозним і трохи сумним. Я бачила, що його щось турбує. І він хотів цим поділитись зі мною. А я ж зовсім не проти.

— Не зовсім так, — відповів він. — Мати приїжджає сьогодні. Вона була певний час у світі людей, залагоджувала справи, а тепер повертається сюди — до нас. І хоче познайомитися з тобою.

Ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба. Я різко сіла на ліжку, серце забилося швидше, і раптово в голові почали блимати запитання: тітка? Та як вона виглядає? Що вона думає про мене? А найголовніше — чи схожа вона на матір? Деміан же виглядав стривоженим, він мовчки стояв, дивлячись у далечінь, неначе шукаючи відповіді у повітрі.

— Ти не радий? — запитала я, помічаючи його напруженість.

— Звичайно, радий, — відповів він, але в голосі було щось невловиме. — Просто... Останнього разу я сказав їй речі, яких не мав права казати. Пообіцяв більше не повертатися, а тепер... Вона приїжджає, і я не знаю, що відчувати.

Мене охопило співчуття. Він, зазвичай сильний і непохитний, здавався розбитим і вразливим. Не стримуючись, я обійняла його. У нашій родині це не прийнято, але зараз мені здалося, що це саме те, що йому потрібно. Мої обійми наче зняли частину тяжкості з його плечей, і він трохи розслабився.

— Все буде добре, — прошепотіла я. — Вона твоя мама, вона прийде, щоб побачити тебе. Впевнена, вона тебе пробачила і чекає на зустріч.

Він посміхнувся, хоч і трохи сумно. Я зрозуміла, що для нього це не просто зустріч — це можливість знову відчути тепло рідних стосунків, можливо, відшукати зцілення.

— А що там з Ріанон? — запитала я, намагаючись переключити думки.

— Складніше, ніж я думав, — відповів Деміан. — Ситуація ще більше заплуталась.

Він підвівся і сказав, що чекатиме мене біля входу, підкресливши, що час не на нашому боці. Королева, мати, ненавидить, коли хтось запізнюється, і я мала поспішати. Поки Деміан залишав кімнату, він несподівано озвався тихо, ледь посміхаючись.

— Я її поцілував... – сказав брат. – Але я не знаю, що це означає.

Ці слова залишилися зі мною, і я усміхнулася у відповідь, хоча не знала, чи він справді радий, чи сумує. Але більше часу на роздуми не було — потрібно було збиратися.

Королева була зайнята невідкладними справами, тож не змогла зустріти сестру особисто. Мати моєї матері, Лідія, з’явилася раптово біля входу, мов з тіні, з теплою, щирою усмішкою на обличчі. Її краса була незаперечною — довге темне волосся, що струмувало на світлі, шоколадні очі, наповнені ласкою і ніжністю.

Це була зовсім інша енергія, ніж у матері. Лідія не виглядала владною, як Елара, її присутність була теплою, відкритою, майже материнською. Мені це подобалось набагато більше.

— Деміане, синку, — звернулася вона до брата ніжним голосом і одразу ж міцно обійняла його, немов довгоочікувана зустріч лікувала старі рани.

В очах Лідії блищали сльози, а в моєму серці розлилося тепло. Сльози Деміана, який стояв і мовчав, були сховані, але я бачила їх у його погляді — розгубленість і суміш радості з болем.

— Я так скучила, — шепотіла вона, погладжуючи його по щоці. — Ти зовсім не змінився, і це чудово.

— Я теж радий, мамо, - врешті сказала вона. – Дуже скучив і дякую, що пробачила.

— А ти, певно, Тереза, - усміхнулась Лідія, утираючи сльози, та звернулась до мене. – Яка ж ти красуня.

Я навіть не очікувала такого прийому. Її обійми були щирими і теплими, зовсім іншими від того, що я очікувала. Лідія була м’якою, ніжною, зовсім не схожою на королеву Елару. Можливо, саме це й стало причиною, чому колись планували передати трон їй, а не матері. Відчувалася різниця в енергетиках і настроях.

— Дякую, Леді Лідія, — сказала я, посміхаючись.

— Просто Лідія, або тітка, — засміялася вона. — Ненавиджу всі ці офіційності. Ми ж родина.

Її голос був легким, теплим, і в цю мить мені здалося, що тут може бути щось добре, незважаючи на всі побоювання. Мені було комфортно поруч з нею. І, можливо, тут ще одна людина, з якою буде комфортно.

— Ну що, ходімо, — сказала вона. — Я хочу почути все про твоє життя, Терезо.

Це було так несподівано — зустріти людину, яка з першого погляду видавалася доброю і відкритою. Чорне Королівство, яке я звикла сприймати як холодне і суворе, раптом відкрилося мені з іншого боку. Можливо, тут не все так погано, як мені здавалося. І, можливо, мене чекають не лише виклики, але й нові знайомства, що можуть змінити все.