Глава 7

Заснути я так і не змогла. Кожна спроба віддатися сну натрапляла на той самий образ, що немов нав’язливо повторювався в моїй голові — поцілунок з Кілліаном. Цей поцілунок, який стався раптово, несподівано і наче порушив всі мої внутрішні кордони, не давав мені спокою.

Я знову і знову прокручувала в пам’яті кожен його дотик, кожен подих, кожен рух губ. І не тільки відчуття від самого поцілунку — це було більше, глибше, ніж просто дотик. Я відчувала щось, що ніколи раніше не відчувала. Щось дивне, важке і водночас чарівне, що плутало мої думки і ніби будило в мені почуття, про які я навіть не думала раніше.

Навіщо ми це зробили? Це питання крутилися в голові, як закляття. Можливо, це був вплив атмосфери свята — вечір був наповнений особливою енергією, радістю і трішки безтурботністю, яких я так давно не відчувала.

А можливо, це Чорне королівство наклало свій магічний відбиток, адже тут все відрізнялося від того світу, де я звикла жити. І ці очі Кілліана — темні, глибокі, як нічне небо, вони вабили мене, ніби я бачила їх не вперше, а в своїх снах. Я пам’ятала ці образи з дитинства, та не могла збагнути, що вони означають.

Колись я читала, що у ельфів поцілунок має зовсім інше значення, ніж у смертних. Він може бути символом зв’язку душ або навіть обіцянки. Але зараз я не хотіла думати про це, бо це тільки більше плутало мене. І той сніг... Такий раптовий, несподіваний сніг у середині весни. Ніколи раніше зі мною такого не було. Він ніби змінив світ навколо і розбудив щось глибинне в мені.

Тож за сніданком мені не хотілось говорити. Я мовчала, дивлячись у вікно, а Деміан теж не проронив ні слова. Це свято якось вплинуло на нас обох, змусивши відчути тишу і вагу моменту.

— Терезо, — нарешті прокашлялась мати. — Кожна принцеса має свої обов’язки. Я хочу, щоб ти ознайомилась із ними. Поки ти перебуваєш у Чорному королівстві, ти мусиш їх виконувати. Але не хвилюйся — нічого складного.

Я поглянула на брата, і він лише мовчки кивнув. Його обличчя не приховувало тривоги, але він не наважувався заперечувати матері. Якщо ж Деміан, який завжди був моїм захисником, не протестує, значить мені дійсно не загрожує небезпека. Ну що ж, нехай так.

— Після сніданку будь готова. Ми підемо в місто, — додала мати. — І краще вдягнися тепліше. Вчора бачили сніг.

Я мовчки кивнула, хоча всередині мене вирували сумніви. Можливо, я дійсно щось винесу для себе з цього дня. Щодо снігу — я вирішила промовчати. Не варто знати, що я не вмію контролювати свої емоції і це могло призвести до таких наслідків. Особливо в цьому місці, серед темних ельфів.

Перевдягнувшись, я накинула на плечі важке пальто і вийшла з кімнати. До останньої миті вагалась, чи варто це робити. Мені не хотілось проводити час з королевою, бо я так і не розуміла її справжніх намірів. Що вона хоче від мене? Одного разу я обов’язково дізнаюся. Вона вже чекала на мене в залі.

Декілька хвилин ми йшли мовчки — це мене цілком влаштовувало. Я вкотре милувалась красою навколишньої місцевості. Чорне королівство було прекрасним, особливо при світлі місяця. Тут усе набувало особливого, магічного шарму.

— Куди ми йдемо? — я не чекала відповіді.

— Хочу, щоб ти побачила наших цілителів, — тихо посміхнулась мати. — Тобі корисно буде з ними познайомитись. Одного дня я складатиму свої обов’язки, а ти займеш моє місце на троні. Це означає, що ти маєш знати певні речі.

Я ледве стримала подив. Вона так просто говорила про те, що я колись стану королевою? Але ж батько казав зовсім інше — що вона ніколи не віддасть трон. Кому ж вірити? Все це так заплутано. Всі довкола вклонялися мені, посміхалися, і це здавалося дивним. Адже я все ще у Чорному королівстві. Чому ж їх називають темними ельфами? Потрібно буде запитати про це на наступному уроці.

Ми підійшли до величезної будівлі, що здавалася ростучою разом із деревами навколо. Це було неймовірне видовище, і я знову й знову дивувалась тому, що бачу. Скільки ще разів я буду так захоплюватись?

— Це своєрідна лікарня, — пояснила королева. — Саме сюди приходять ельфи, коли їм потрібна допомога. Ходімо, тобі сподобається.

Темне освітлення додавало приміщенню особливого настрою. Всередині було досить темно, але я відчула незвичайне тепло. Величезні вікна майже не пропускали світло — ніби захищали від зовнішніх подразників. Тут справді лікували не лише тіло, а й душу.

— Тут лікують не лише тіло, а й душі, — розповіла мати. — У ельфів бувають різні проблеми, і ми хочемо допомогти кожному. Хоч поки що не завжди виходить, але ми прагнемо цього. Я бачу, що тебе щось тривожить, і тут тобі допоможуть.

Її слова проникли в моє серце. Чи справді вона помітила, що я не в собі? Хоч це і не дивно. Мене це дивувало — що мати хоче допомогти. Але я все ще не могла зрозуміти її справжніх намірів. Щось тут було не так, і я це відчувала інтуїтивно. Та не могла пояснити.

— Зараз усі вільні. Кожен цілитель зможе тобі допомогти, — посміхнулася королева. — Обирай двері.

— Як? — я не розуміла. — Вони ж всі однакові.

— Просто закрий очі і йди туди, куди відчуєш, — відповіла Елара. — Твоє серце саме обере потрібні двері.

Я закрила очі і спробувала зосередитись. У такому приміщенні це було непросто, але ноги самі привели мене до одних із дверей. Ну що ж, нехай будуть ці. Приміщення було невеликим, оформленим у ніжних фіолетових тонах. Все нагадувало кімнату з фільмів про циганських ворожок. Було важко розслабитись у такому місці, але я все ж сіла на купу подушок.

Переді мною сиділа жінка років тридцяти з довгим темним волоссям і фіолетовими очима, що сяяли у слабкому світлі. Вона випромінювала магію і спокій одночасно. Можливо, це інтер’єр так впливав, але я відчула її силу.

— Принцесо Терезо, присідайте, — вона піднялась і вклонилась. — Я чекала на вас.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — здивувалась я. — Не пам’ятаю, щоб ми знайомились. Ви Елара? Мати розповіла?

— Я можу багато що розказати, навіть про почуття Кілліана, — посміхнулась вона. — Адже ми цілителі душ.