Глава 6

Усе Королівство готувалося до свята Літа. Повітря було сповнене очікування, аромату свіжих квітів і легких магічних вібрацій, які наче проникали під шкіру, наповнюючи серце теплом. У повітрі витав аромат стиглих ягід, меду та свіжої хвої — улюблені запахи ельфійського літа.

Дерева в столиці Чорного Королівства зацвіли синім цвітом, який відкривався лише раз на рік, саме в цей час. А ще над площею кружляли легкі сріблясті метелики — духи свята, яких ельфи закликали на церемонії відкриття. Це було схоже на те, як на Землі люди обожнюють Різдво. Але тут святкували не народження, а зміну — плинність часу, гармонію з природою. І мені це справді подобалося.

Та було ще дещо важливе — це означало, що я нарешті побачу батька і своїх друзів. В останні дні мені знову снився Кілліан. Дивно, бо ми давно не бачилися, та його образ знову повернувся до моєї підсвідомості, як тихий відголосок минулого. І хоч я не хотіла собі зізнаватися, іноді я сумувала за ним. Якось непомітно він став частиною мого життя. Але хіба це щось означає? Можливо, я могла б назвати його другом. Можливо...

Деміан теж отримає свою зустріч — з Ріанон. Я сподіваюся, вони поговорять. Їм обом це потрібно. Бо час не стоїть на місці, і якщо не наважитися на крок зараз — можна втратити назавжди.

Я ж тим часом готувалась до свята, намагаючись виглядати відповідно. Адже тепер я — принцеса Чорного Королівства. Це зобов’язує. Обов’язки, які я ще недавно відкидала, тепер стали частиною мене. Моя сукня була темно-синьою, з фіолетовим візерунком у формі виноградної лози, що тягнулася вздовж корсета й спадала хвилею по спідниці. Рукави — з мережива, тонкого, як павутиння, виготовленого ельфами-ткачами. У волоссі — срібна шпилька у формі місяця. А кулон із сапфіром блищав на моїй шиї, виблискуючи в кожному промені світла.

Раніше я не надто любила сукні, прикраси, офіційність... А зараз — наче розкрилась. Волосся я зачесала на один бік, відкриваючи шию. І коли поглянула в дзеркало, то на мить не впізнала себе. Переді мною стояла дівчина, якою я ніколи не була, але якою мала стати. Я більше не та Тереза, яка загубилася у світі світлих ельфів.

Я стала кимось новим. Сильною. І трохи небезпечною. Зробивши глибокий вдих, я пройшла крізь дерево-портал. Вже не так боялася, як раніше. Навчилася довіряти своїй магії.

— Доню! — голос батька був теплий і щирий, коли він миттєво опинився біля мене й міцно обійняв. — Ти не уявляєш, як я скучив. І як ти змінилася... Але залишилась такою ж красунею.

Мене обійняла Ріанон, щира, зворушена, як завжди. А от Кілліан... просто кивнув. Мовчки. Його очі ковзнули по мені й одразу хлопець їх відвів. Хіба я його чимось образила? Може, треба поговорити? А може, в ельфів це норма — стриманість і холод. Не варто накручувати себе.

— Як тобі Чорне Королівство? — запитав батько, уважно вдивляючись у мої очі.

— Все не так уже й погано. Особливо, коли Деміан поруч, — я посміхнулась брату, який саме поглядав на Ріанон.

Вона ж — ніяково відвела погляд. І знову ця напруга між ними. Справді, скільки можна тягнути? Та вони люди дорослі, а тому самі вирішать як їм діяти далі. Я не стану втручатись.

— Деміан, може, запросиш Ріанон потанцювати? — вирішила я не зволікати. — Така гарна мелодія, було б гріх не скористатись.

— А й справді... — Деміан подав дівчині руку. — Складеш мені компанію?

— Чому б і ні, — посміхнулась вона, і в очах її на мить промайнуло полегшення.

Поки вони йшли до танцю, тато продовжував розпитувати мене. Йому було важливо знати, що я в безпеці, що все гаразд. А потім, пообіцявши ще завітати, він відійшов до Короля, що кликав його. Я ж озирнулася довкола — і помітила, що Кілліана вже немає. Його відсутність не мала бути помітною — але я помітила. Бо шукала його. Серце стислося — чому він зник?

Свято Літа цього року влаштовувало наше Королівство. Стеля в бальній залі була знята чарами, тож видно було небо. Сині квіти, срібні гірлянди, легке світіння магії — усе це створювало відчуття казки. Але не для всіх. Я знала, що дехто уникає казок. Тож я вирушила на пошуки... І знайшла його. На балконі. Самого. Він стояв, спершись на поручні, з тінню на обличчі.

— І чому ж Принц сумує тут один? — підійшла я до нього. — Мені здавалося, що ти мав би бути зі своїм народом.

— Немає настрою на святкування, — відповів тихо. — Це не для мене. Принаймні — не сьогодні.

— Кілліан, що сталося? — я наблизилась. — Чому ти мене уникаєш?

Він хотів щось сказати, але слова застрягли. Потім зітхнув. Я вперше бачила його таким розгубленим. Хлопець намагався не дивитись мені в очі.

— Я підвів тебе. Через мене ти опинилась у Чорному Королівстві, - врешті сказав він.  Я мав захистити тебе. Обіцяв твоєму батькові. І не зміг.

— Кілліан… - почала я.

— Ти мала лишитися з нами. Зі мною. А не... там, з Еларою. Я не можу перестати думати про тебе. І навіть зараз... — він зробив крок до мене. — Я мрію тебе поцілувати.

Я не встигла нічого сказати. Він нахилився й торкнувся моїх губ. Це був не просто порив — це було щось глибше. Вразливе й сильне. Мої руки самі лягли йому на плечі. І коли він трохи відступив, я дивилась у його очі — глибокі, знайомі, теплі. А потім — щось холодне впало мені на руку. Ще одне. І ще. Ми обернулися. Йшов сніг. У червні. Повільний, срібний, майже прозорий.

— Комусь треба краще контролювати свої сили, — усміхнувся він.

— Не руйнуй момент, — прошепотіла я. — Скоро ти повернешся додому, а я залишуся тут. Давай просто... запам’ятаємо це.

І цього разу вже я його поцілувала. Не знаю, що тоді керувало мною. Але я знала одне — хотіла бути поруч. Хоч на мить. А сніг усе падав... тихо, красиво, як свідок нашого початку.