Глава 4

Після тієї розмови з матір’ю я почувалася вкрай виснаженою — не фізично, а саме морально, ніби у мене в душі відбулася справжня буря, яка залишила по собі важкий осад сум’яття і розгубленості. Все те, що почула, розбурхало мої думки, підкинуло безліч нових питань і сумнівів.

Здавалося, що в моїй голові немов би запустилися нескінченні кола думок, які один за одним ніяк не могли замкнутися в єдину, чітку картину. Після обіду мені вже не хотілося зустрічатися з матір’ю ще раз того дня — вона була надто загадковою і непривітною, її холодність і дистанція дратували, але разом з тим викликали непереборну цікавість. Але та розмова в бібліотеці щось змінила в мені. І я вже не знала як на все реагувати.

Я хотіла втекти в свою кімнату, де можна було б забути про все, залишитися наодинці з собою, із своїми сумнівами і думками. Відмовилася від вечері, хоча голод мучив, але це було не важливо — головне, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Я лягла на ліжко, намагаючись розслабитися, але сон не йшов. Навпаки — мої думки тільки посилювалися, немов нескінченний потік, що ніколи не спиняється. Я дивилася у стелю, намагаючись розгледіти щось крізь темряву, але нічого не бачила, крім тіні власних страхів і невідомості.

Невже справді мати була права? Чи справді вона чекала на мене все це час? Чи мій батько бреше? Можливо, правда лежить десь посередині, між тим, що кажуть обоє, і ми просто не бачимо всієї картини цілком. Я думала про це довго і наполегливо.

Хоча я й опинилася тут не з власної волі, але дивним чином це місце почало ставати мені рідним. Чорне королівство, зі своєю таємничістю і холодом, несподівано викликало відчуття комфорту. Особливо тепер, коли поруч був Деміан — мій брат, той, хто розуміє мене краще за всіх.

Але що б сказала моя найкраща подруга Елоді, якби дізналася, що я тут, в Чорному королівстві, і що Деміан — мій брат? Вона б, мабуть, злякалася. А я? Я сумую за нею так сильно, що іноді це болить, ніби гострий кинджал у грудях. І найстрашніше — я досі не можу зрозуміти, хто ж винен у її смерті. Все це так заплутано, як клубок ниток, розв’язати який не вдається.

Мій батько казав, що іноді потрібно просто пустити все на волю випадку, і все владнається само по собі. Я намагалася повірити в це, але зараз навіть не знала, чи зможу заснути. Голова мало не вибухала від думок.

Раптом у двері моєї кімнати ледь чутно постукали. Я розгублено підняла голову, і одразу ж зраділа, побачивши знайому фігуру — це був Деміан. Він завжди ніби відчував, коли мені погано, і приходив на допомогу без зайвих слів.

— Не спиш? — тихо спитав він, сідаючи на край мого ліжка.

— Ні, — відповіла я, змушуючи себе посміхнутися. — В голові купа різних думок, що не дають спокою.

— Тоді вдягайся, — несподівано запропонував брат. — Підемо прогуляємось. Покажу, як виглядає наше королівство при місячному світлі.

Я була здивована і трохи схвильована. Прогулянка вночі? Це звучало заманливо, хоча я й не дуже любила порушувати свій звичний режим. Але зараз була готова на будь-які пригоди, які допоможуть мені відволіктися від складних роздумів.

Поки Деміан виходив із кімнати, я швидко знайшла просту сорочку і джинси. Тут вночі було холоднувато, тож мені було важливо не замерзнути. Я відчувала, як в мені зростає легке хвилювання і цікавість. Зараз я отримаю шанс побачити Чорне королівство зовсім інакше — у світі темряви і місячного сяйва.

Брат чекав мене біля північного виходу з палацу. Коли я вийшла на свіже повітря, він мовчки пішов вперед, даючи зрозуміти, що слід за ним. Ми йшли довго, і я почала помічати, що навколо прокидалося життя. Королівство ніби оживало вночі: темні фігури ельфів спокійно рухалися вулицями, привітно посміхаючись нам. Кожен, хто бачив нас, з повагою вклонявся, ніби впізнаючи в мені свою принцесу.

Це було дивно і одночасно приємно. Невже всі вони мене знали? Невже я тут не чужа? Може, це не таке вже й страшне місце, як я уявляла раніше?

— Куди ми йдемо? — не витримала я і запитала.

— Ти побачиш сама, — усміхнувся Деміан, — Але доведеться трохи почекати.

Ми зупинилися біля величезного водоспаду, що падало у вузьку протоку, яка впадала в озеро. Вода у місячному сяйві переливалася сріблом, створюючи ефект живої магії. Але увагу мою привернули кілька людей на скелястій вершині поруч. Раптом один з них різко зірвався і крикнув, стрибнувши вниз. Я застигла від жаху — струмок здавався зовсім малим і не пристосованим для такого стрибка. Та він зник у воді, що не було глибокою, але плин поніс його далі в озеро.

— Хочеш спробувати? — запропонував брат, побачивши мій здивований погляд. — Повір, це неймовірне відчуття.

Але я стрималась. Внутрішній голос підказував, що ризикувати поки не час. Можливо, колись спробую. Зараз я не готова до всіх цих розваг ельфів. Для мене це поки що було незвично. Але потім обов’язково.

— Мабуть, не сьогодні, — сказала я. — Не впевнена, що зараз мені це потрібно. А ти?

— Зараз не до стрибків, — відповів Деміан і сів на камінь неподалік. — Мені треба поговорити з тобою про дещо інше.

Я присіла поруч на повалене дерево, відчуваючи, що зараз почую щось важливе. Останнім часом я почала більш терпеливо ставитись до всього. На мене так повпливала втрата Елоді та відкриття нового світу.

— Тобі тут не подобається? — запитала я, помітивши його сумний вираз.

— Справа не в цьому, — зітхнув він. — Мені подобається наше королівство, особливо тепер, коли ти тут. Я тут, щоб ти не була одна. Адже ти моя сестра, і ти дуже важлива для мене. Просто… — він вагався. — Я весь час думаю про Ріанон.

Мене здивував цей поворот. Отже, між ними справді щось було? Я думала, що вони вирішили просто залишитися друзями, але виявилось, що все набагато складніше.

— Так ти закоханий? — запитала я з посмішкою.

— Не знаю, чи можна так це назвати, — відповів Деміан, — Але вона мені дуже дорога. Коли ми виберемося звідси, я щось придумаю.

— А як тобі тут? – продовжувала я. – Не хочеш повернутися у Світле королівство?