Глава 2

— Деміане! — вигукнула я, не стримуючи емоцій, і кинулася йому назустріч, міцно обіймаючи. — Я така рада, що ти тут! Я майже нікого не знаю в цьому замку...

Він засміявся, і від цього сміху всередині мене ніби щось розтануло. Міцно обійняв мене у відповідь, і я відчула — я не одна. Не зовсім одна. Хоча б хтось з мого минулого життя був поруч.

— Ми не бачилися всього день, — сказав він, з легкою усмішкою дивлячись на мене. — Якщо ти так засумувала за кілька годин, боюся уявити, що буде через тиждень.

— Я вже думала, що мені тут доведеться бути зовсім самій, — видихнула я. — Це місце… чуже для мене. І мати… я не звикла до неї. Але з тобою мені буде легше. Ти ж залишишся тут, правда?

— А як же інакше? — лагідно відповів він, погладжуючи мої плечі. — Хіба я можу лишити свою маленьку сестричку одну у цьому мороці? У мене все ж є якась совість. До того ж, мама давно хотіла, щоб я приїхав. А зараз з’явилася чудова нагода — приємне з корисним.

— І ти ще й мій вчитель, виходить? — здивовано перепитала я. — Вона казала, що це має бути сюрприз. Не думала, що таким приємним.

— Хто ж, як не я? Не збираюся довіряти твоє навчання першому-ліпшому магу. Все ж ти — моя сестра, - він посміхався. – Та попереджаю: я вчитель вимогливий. Поблажок не чекай.

Я усміхнулась. Уже знала, що він не жартує — він допомагав мені раніше, і тоді це не було легко. Але зараз було інакше. Я знала: з ним мені буде простіше витримати все, що чекає попереду.

Перші хвилини тренувань були ще легкими. Він дав мені змогу трохи пригадати основи. Та невдовзі почалося справжнє випробування: Деміан ганяв мене, не даючи часу навіть на те, щоб перевести подих. Але я не скаржилася. Навпаки — в мені пробуджувалася якась внутрішня сила, якої не було раніше. Можливо, то справді дія рідної землі, як казав батько. Він завжди повторював, що магія сильніше розквітає там, де твоє коріння. Я була частиною цього королівства, навіть якщо досі не приймала це.

Блискавка вже виходила у мене добре. Вогонь — трохи гірше, але все ж краще, ніж раніше. А от з тінню поки що не склалося. Вона була надто непередбачуваною.

— Досить на сьогодні, — нарешті сказав Деміан, коли я вчергове впала на коліна після невдалого закляття. — Ти вже вичерпала себе. А ще майже обід, і Королева не любить чекати.

— Вона казала, що ми ще й обідати разом маємо, — промимрила я, витираючи піт з чола. — Сподіваюсь, там буде щось смачне.

— Побачиш, — засміявся він. — А завтра ми з тобою поїдемо в одне місце. Особливе. Там тренуватися буде зручніше. Ти ж не думаєш серйозно влаштовувати землетрус у палаці?

Я тільки засміялась. Дійсно, про це не подумала. Хоча... хтозна, можливо, одного разу доведеться. Я поки не уявляла собі своє майбутнє, та навіть не хотіла думати про те, що станеться потім.

— Через двадцять хвилин подадуть обід, — продовжив він. — Тобі треба перевдягтися. Знайдеш дорогу сама?

— Саманта мене проведе, — кивнула я. — Можеш не хвилюватися.

Він пішов, а я лишилась сама. Але вже не почувалась покинутою. Саманта з’явилася майже одразу і провела мене до покоїв. Я швидко переодяглася в темно-синє плаття, з тонким сріблястим поясом — стримано, але елегантно. Власне, в стилі темних ельфів.

Зала для обіду цього разу була інша — простора, але не така помпезна, як я уявляла. На подив, вона виглядала теплою. Королева сиділа в центрі, велична і пряма, а поруч — Деміан. Моє місце було навпроти неї.

— Як добре, що ми нарешті зібралися разом, — мовила мати, коли ми почали їсти. — Не вистачає лише моєї сестри. Але незабаром вона приїде. І тоді ми зможемо нарешті стати справжньою родиною.

— Тітка? — перепитала я. — Вона живе не тут?

— Лідія мешкає в північному крилі долини, — пояснила мати. — Але вона дуже скучила за своїм сином. Ти давно у нас не був, племіннику, — кинула вона з легкою докором у бік Деміана.

Він лише злегка посміхнувся. Я відчула, що йому не дуже подобається тут, навіть попри те, що він добре ставиться до мене. Але, схоже, Елара щиро раділа нашій присутності. Чи то вдало вдавала.

— Ми сидимо разом, — м’яко додала вона. — Моя донька, мій племінник... Я чекала на це сімнадцять років.

Її голос трохи зломився, але вона швидко оговталась. Я не знала, що й думати. З одного боку, це здавалося щирим. З іншого — занадто ідеальним. А у цьому королівстві не було місця для ілюзій.

— Та годі вже про це, — вона підвелася, витонченим жестом поправляючи сукню. — Я чекатиму тебе, Терезо, у бібліотеці. Після обіду на тебе чекає урок. Ми маємо поговорити про історію нашого королівства. Якщо ти хочеш знати, ким є насправді — це необхідно.

Вона вийшла, залишивши нас наодинці. А я ж могла видихнути, адже нарешті я без присутності матері. Досі важко було сприймати її як частину моєї родини.

— Тепер, — з усмішкою сказав Деміан. — Це справді схоже на сімейний обід.

Я засміялась. І в цю мить вперше за довгий час мені стало затишно. Так, я в чужому світі, далеко від дому. Але тепер у мене є брат. І, можливо, навіть родина. І що б не сталося далі — я зможу впоратись. Я маю заради кого боротися.