Глава 1

Дивно, але цієї ночі я зовсім не бачила снів. Уперше за багато часу не було нічого — ані кольору, ані образів, ані звуків. Ніби сама темрява обійняла мене і тримала в обіймах до самого ранку. Чи то вплив Чорного королівства, чи то банальна втома, яка затягнула мене в безодню порожнечі, де немає навіть думок. За останні дні сталося надто багато. Події, одна за одною, змінювали моє життя до невпізнання. І, напевно, вперше я справді хотіла забутись — зникнути хоча б на ніч.

Але ось очі відкрились. Я все ще тут. У Чорному палаці. В темряві, яку не розсіює навіть сонце — тут воно наче слабше, тьмяніше, ніби приховане за шовковою вуаллю хмар. Пелюстки синіх троянд за вікном злегка колихалися на вітрі, нагадуючи про життя, яке кипить за межами цієї кімнати, хоч і таке відмінне від того, до якого я звикла. Тут мій новий дім. Принаймні на якийсь час. А може — назавжди.

Я не знала, чи зможу коли-небудь повернутись назад. До батька. До місця, де все було простішим. Тут мене чекали обов’язки, роль, яку я не обирала, і трон, до якого я зовсім не прагнула. Принцеса Чорного королівства. Як це звучить насправді? Холодно. Страшно. І дуже самотньо.

— Терезо, ви прокинулись? — Саманта вдерлась до кімнати, навіть не подумавши постукати.— Вже пізно, ти майже проспала сніданок.

Я важко зітхнула, сіла на ліжку, провела рукою по скуйовдженому волоссю. Її голос був бадьорим, але не дратівливим, просто надто гучним для ранку. Я не звикла до такого, це вже точно.

— Так, нещодавно, — відповіла я і зморщилася. — І я ж просила — на “ти”. Відчуваю себе старою герцогинею, коли ти звертаєшся так офіційно. До того ж, я зовсім не виглядаю на принцесу.

Сем засміялась, щиро, без натяку на насмішку. Мені вона починала подобатись. Принаймні тут буде хоча б одна людина, з якою я зможу спокійно розмовляти. Ну або ельф.

— Добре, запам’ятаю, - вона продовжувала посміхатись. – Але ж ти все одно принцеса. Хочеш того чи ні.

Вона була дивною для темного ельфа. Одягнена в джинси, легку сорочку, без жодних прикрас чи церемонності. І ця невимушеність — вона мене чарувала. З Самантою було просто. А я так скучила за простотою. Моя єдина справжня подруга — Елоді — залишилась у минулому. Я навіть не можу згадати її без болю.

Після її загибелі я нікого до себе не підпускала. Ріанон? Ми спілкувалися, але це було щось на кшталт перемир’я, а не дружба. А от з Сем… Можливо, у мене з’явиться шанс знову знайти когось, кому я зможу довіряти.

— Твоя мама хоче, щоб ти поснідала разом із нею в малій залі. Каже, що є якийсь сюрприз, — повідомила вона, наближаючись до дверей. — Тож збирайся швиденько. Елара не дуже любить чекати.

На цих словах вона вийшла, залишивши мене саму. Я відкинула ковдру й почала збиратись. У ванній було тихо. Краплі води, які стікали по шкірі, змивали залишки нічної порожнечі, проте думки не давали спокою. Хто я тепер? Чия я донька — батька, що виховував мене, чи матері, яка все життя була для мене привидом?

Я вдягнула смарагдове плаття до колін. Мій улюблений колір. Він пасував до моїх очей і водночас був частиною цієї темної культури. Тут усе — синє, чорне, темно-зелене. Як і моя душа сьогодні. Після нетривалого очікування Сем знову з’явилася — і ми разом вирушили до зали. Вона виявилась напрочуд простою: кам’яні стіни, темні завіси, мінімум декору. Але тут було затишно. Навіть… по-домашньому.

— Мені здалося, що тобі буде комфортніше тут, — сказала мати, коли я зайшла. — Велика зала — для прийомів. А це — наше місце. Для сімейних розмов.

Її голос був спокійним, навіть теплим. І я не могла зрозуміти — це щиро, чи ще одна маска? Мати, яку я ніколи не знала, зараз грала роль турботливої жінки. І частина мене хотіла повірити. Я сіла за стіл. Голова ще була важка від думок, але шлунок нагадав, що з вечора я нічого не їла.

Їжа була смачною, хоч і звичною для Чорного королівства — темні фрукти, теплі булочки з невідомим медом і чай кольору нічного неба. Ми говорили. Вона питала про моє життя. Уникала теми батька. Про друзів також мовчала. Я теж не порушувала цієї тиші — ще не час. Нарешті, коли сніданок добіг кінця, Елара промовила.

— У зв’язку з тим, що твоя сила лише пробуджується, я хочу, щоб ти почала тренування. Сьогодні приїхав той, хто вчитиме тебе, - пояснила вона. – Він хороший. І я сподіваюся, ви поладнаєте. А після занять — пообідаємо разом, як справжня родина.

— Добре, — механічно відповіла я. — Чому б і ні?

Сем повела мене до величезного залу. Прості чорні стіни, синя підлога, скляна стеля, що скидалася на лід. Жодної прикраси. Лише простір — для сили, магії й боротьби.

— Тут проходитимуть твої заняття, — сказала вона й посміхнулась. — Не хвилюйся. Він не кусається.

— Хто “він”? – запитала я.

— Дізнаєшся за хвилину, — таємниче мовила дівчина і залишила мене.

Я залишилась одна. Усе всередині напружилось. Тренер? Наставник? Я уявляла старого ельфа в мантії або холодну жінку з бичем. Але реальність виявилася ще більш несподіваною.

— І як тобі Чорне королівство? — почувся знайомий голос. — Вже знайшла тут щось хороше?

Я обернулась і мало не знепритомніла. Це був він. Мій брат. Деміан. Його постать вирізалась на тлі темного каменю, як у сні. Такий же високий, спокійний, але очі — глибші, ніж я пам’ятала. І в них — ледь вловима усмішка.

— Не може бути, — прошепотіла я. — Це якийсь жарт?

— Жодного жарту, - посміхнувся він. – Привіт, сестро. Я тепер твій учитель.