Розділ ІІ

— Тепер ти вдома, — м’яко мовила матір, її голос лунав тихо, але в ньому вчувалося стільки тепла, що на мить я відчула себе дитиною, яку повернули з довгого сну. — Нарешті ти тут, адже я так довго чекала цього моменту. Ти собі навіть не уявляєш.

Її очі блищали від емоцій, а в усмішці читалося полегшення. Вона ніби боялася, що я от-от розтану, щезну в повітрі, як марево, і тому не зводила з мене погляду, вдивляючись, запам’ятовуючи кожну рису мого обличчя.

Але мені не хотілося бути тут. Не було тої радості, якої вона так чекала. В душі лишень порожнеча, змішана з гіркотою. Я навіть не встигла ні з ким попрощатися. Не обійняла Ріанон, не подякувала Деміану, не глянула востаннє в очі батькові…

А що він зараз відчуває? Злість? Розпач? Чи, може, зраду? Ні, не хочу про це думати. Бо якщо почну — зламаюсь. А ламатись не можна. Я прийняла це рішення свідомо, і тепер мусила триматись. Це було найкраще, що я могла зробити. Заради тих, кого люблю. Заради світу, який мене прийняв. Я мала врятувати їх, навіть якщо для цього доведеться жити тут — у цьому чужому, темному й моторошному палаці.

— Так, ура, — промовила я з напруженою усмішкою. — Я так рада нарешті опинитися тут.

— Правда, вражає? — очі матері засяяли, вона щиро раділа, і ця радість колола, мов голками.

— Так… дуже… — я відвела погляд.

Не хотілося визнавати, але тут справді було красиво. Краса зовсім інша, ніж у Світлому королівстві, але не менш вражаюча. Палац, побудований із темного каменю, мав велич, що змушувала зупинити подих. Він не блищав золотом чи коштовним камінням, як світлі замки, але від нього віяло силою, стародавньою, глибокою, мов нічне небо. Стіни були вкриті візерунками з темно-синього скла, в яке врізалися сині троянди. Їхні пелюстки ніби тремтіли від вітру, хоч повітря було спокійне.

На фасаді палацу височіли статуї дивних істот. Вони мали вигляд напівтварин, напівптахів, з масивними крилами та очима, що, здавалося, стежили за кожним рухом. Я знала, що ці істоти не просто прикраса. Це були символи, частини історії, яку я ще не знала, але мусила дізнатися. Бібліотека… Вона ж тут має бути. Напевно, велика, стара, повна таємниць і заборонених знань. При думці про книги, я відчула легкий спалах цікавості. Можливо, у цьому місці є щось більше, ніж здається на перший погляд.

Саме королівство теж відрізнялося. Тут не було вічної ночі, як я собі уявляла, але й сонце світило по-іншому. Світло здавалося приглушеним, ніби хтось навмисно зменшив його яскравість. Дерева — високі, темнокорі, з фіолетовим листям, що шелестіло так тихо, ніби співало пісню. Квіти — сині, чорні, темно-червоні. Ніяких яскравих фарб, але разом вони створювали магічну палітру. Це було… красиво. І страшно. Мов казка, яка може перетворитися на кошмар у будь-яку мить.

— Ходімо зі мною, — сказала мати, лагідно торкаючись моєї руки. — Я покажу тобі твою кімнату. Там ти зможеш перевдягнутись і відпочити. Це повністю твій простір. Ніхто не має права туди заходити без твого дозволу. Ти принцеса, Терезо. А значить — отримаєш усе найкраще.

Ми пройшли довгим коридором, де підлога виблискувала чорним мармуром, а стіни прикрашали гобелени із зображеннями битв та магічних ритуалів. Усе дихало старовиною, але не запиленістю — ні, це була жива пам’ять, наче сам палац спостерігав за нами.

Кімната справді була вражаючою. Простора, майже вдвічі більша за мою звичну спальню. Сині гардини, темні дерев’яні меблі з витонченим різьбленням, велике м’яке ліжко з балдахіном, дзеркало в повен зріст, багато дрібниць — свічники, книжкові полиці, навіть старовинна музична скринька. На двох дверях, оповитих тими ж синіми трояндами, що й палац, не було жодних написів. Мати вирішила пояснити.

— За одними — ванна кімната. Ми знаємо, що ти звикла до зручностей людського світу. Там є душ, гаряча вода, усе, що потрібно. За другими — гардеробна, - вона посміхалась. – Я подбала про те, щоб ти мала звичний одяг. Ти можеш одягатися так, як тобі зручно. Хочу, щоб ти почувалася як удома. Якщо щось буде потрібно — скажи.

Вона вийшла, залишивши мене саму. Тиша огорнула кімнату, і я раптом усвідомила, як сильно втомилася. Але в той самий час мені стало цікаво: як же ельфи тут приймають ванни? Чи правда, що у них лише джерела, басейни, природні води? А можливо, це лише стереотип. Хоча зараз це не мало значення. Я вмикнула душ і стояла під теплою водою довго, даючи думкам влягтися.

Після душу я пішла до гардеробної — і була приємно здивована. Тут справді було багато всього: джинси, футболки, кеди, навіть мої улюблені светри. Хтось явно ретельно готувався до мого приїзду. Елара? Чи мама?.. Цікаво, чи вона стежила за моїм життям? Знала, що я люблю? Я обрала просту піжаму, бавовняну, синьо-чорну — кольори королівства. І тільки почала думати про те, щоб лягти, як у двері постукали.

— Заходьте! — крикнула я, витираючи волосся рушником.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшла дівчина, приблизно мого віку. Висока, струнка, з довгим чорним волоссям і темними очима. Вона була вдягнена в прості чорні джинси та білу сорочку. Зовсім не те, що я очікувала від темних ельфів. Ніяких мантій чи важких суконь. Вона була… сучасною.

— Ваша Високосте, рада, що ви відвідали нас, — вона низько вклонилася. — Моє ім’я Саманта. Але друзі кличуть мене Сем. Ваша мати доручила мені допомагати вам. Елара багато розповідала про вас. І я так чекала цієї зустрічі.

Я посміхнулася. Її присутність здавалася приємною, і водночас трохи насторожувала. Я не була певна, чи справді вона хотіла познайомитись, чи виконувала наказ.

— Це чудово, — сказала я. — Мені справді знадобиться підтримка. Це місце для мене чуже. Тут усе… інше. І ще багато незрозумілого. Але, будь ласка, називай мене просто Тереза. І на “ти”. Я не люблю офіційності.

— О, це полегшує справу, — Сем усміхнулася, її усмішка була теплою. — Я теж не люблю формальностей. Тим більше, якщо ми маємо спілкуватися щодня. Але зараз тобі краще відпочити. Завтра я покажу тобі все, проведу екскурсію палацом і трохи розповім, як тут усе працює. Принести вечерю?