Глава 11

Тронна зала була справжнім витвором мистецтва, і коли ми ступили до неї, я мимоволі затамувала подих. Її розміри вражали. Це була не просто зала — це був простір, ніби живий. Стін майже не видно — вони розчинялися в зелені, що огортала їх з усіх боків.

Усе тут дихало природою: живі квіти, густе коріння дерев, листя, що тягнулося до світла, як живі істоти. Рожеві бутони, фіолетові пелюстки, білі візерунки на стінах з рослин, що плелися самі по собі — усе це створювало ілюзію, що ми не в приміщенні, а посеред зачарованого лісу. Я бачила казкові сцени у фільмах, читала книжки про магічні світи, але ніщо з того не могло порівнятися з тим, що я спостерігала зараз.

Стеля вражала ще більше. Вона була повністю прозорою — ніби зроблена з води або скла, і крізь неї вільно проникало сонячне світло. Його було так багато, що здавалося, наче над цим місцем сяє не одне, а кілька сонць. Промені падали на зелені стіни, відбивалися в краплях роси, що з’являлися на листі, і мерехтіли, наче крихітні зірки, розсипані по всій залі. Повітря було насичене ароматами квітів — ледь вловимий, солодкуватий запах, який чомусь надавав спокою.

В центрі зали стояли два трони. Вони виглядали так, ніби виросли самі — не були створені руками, а сформовані з коріння і гілок дерев. Коріння спліталося в чудернацькі візерунки, з яких звисали сріблясті та білі квіти, що переливалися в світлі. Це були трони живої природи, і вони вражали не розкішшю, а величчю і гармонією з оточенням. Я не могла відірвати від них очей, аж поки мій погляд не впав на двох осіб, що сиділи на них.

Король і королева. Рідіан мав вигляд, гідний легенд. Його волосся, світле, майже срібне, переливалося, ніби скраплене сонячне проміння. Обличчя спокійне, вольове, а очі — небесно-голубі, але не холодні, радше — прозорі, глибокі, такі, що проникають у саму душу. Він був високим, кремезним, статним. Від нього йшла не загроза, а сила. Справжня, невимушена велич. Король, який не мав потреби доводити свою владу — вона просто була в ньому. Його присутність відчувалась фізично, і я, хоч і не відчувала страху, все ж ледь не відступила крок назад.

Але коли я перевела погляд на королеву, то відчула щось зовсім інше. Маріелла була мов уособлення весни. Її краса була витонченою, тендітною, але не крихкою. Вона виглядала так, ніби зроблена з променів світла і вранішньої роси. Довге біле волосся спадало на плечі м’якими хвилями, а очі… Їх складно було описати. Вони нагадували свіже листя — зелені, прозорі, з живим блиском, який ніби казав: «Я бачу тебе». Вона була мов жива гармонія — і в ній поєднувались і доброта, і розум, і спокій.

Я розгублено вклонилася, не надто глибоко, але щиро, сама не до кінця усвідомлюючи, чому зробила це. Це була не вимога етикету, не страх — радше інстинкт поваги.

– Доброго дня, Терезо, – звернулася до мене королева. Її голос був м’який, мелодійний, неначе пісня вітру в кронах дерев. – Ми раді нарешті побачити тебе. Ти виросла у прекрасну дівчину, і це просто чудово. Твій батько чудово тебе виховав. Але тепер ти знову тут, повернулася додому.

«Додому?» – відгукнулося в мені, ніби хтось торкнувся болючого місця. Але я встигла зібратися з думками. Хотілось мені дізнатись відповіді на всі свої питання. Та я зараз я справді відчувала себе так, ніби на своєму місці.

– Дякую, – відповіла я, відчуваючи, як щоки спалахують. – Я прийшла за правдою. Батько сказав, що ви маєте відповіді на мої запитання.

– Так, ти вже достатньо доросла, аби все дізнатися. Здається, настав час, – погодився Рідіан, його голос був низький, але теплий. – Проте я би хотів, аби ви усі трохи відпочили. Ваші кімнати вже приготовані. А потім ми зберемося за вечерею і поговоримо.

Я зиркнула на батька, потім на ельфів, що стояли позаду. Всі виглядали втомленими. Всі, окрім мене. В мені бурлила жага знати. Я не могла чекати. Скільки ще? Скільки ще мені треба мовчати, прикидатися, ніби мені вистачає натяків?

– Та я не втомилася, – заперечила я, відчуваючи, як голос мимоволі стає твердішим. – Мені зараз це не потрібно. Я би краще зараз поговорила, а вже потім – відпочинок.

Кілька поглядів звернулися на мене, і я зрозуміла, що, можливо, поводжусь надто сміливо. Але що з того? Мене роками тримали в невіданні. Я мала право знати. Королева не розсердилася. Її обличчя залишалось спокійним, лагідним. Вона тільки ледь нахилила голову.

– Ми розуміємо, що ти хочеш розібратися в усьому. Зрозуміти, хто ти, – сказала вона. – Та на все свій час. Обіцяю, сьогодні під час вечері ти зможеш поставити будь-яке питання. Але просто зачекай ще трохи. Це прохання, не наказ.

Її слова прозвучали так, що сперечатися не хотілося. Не тому, що вона змусила мене замовкнути — ні. Просто в її голосі було щось, що змусило мене зупинитися і прислухатися до себе. Чи дійсно я не зможу трохи зачекати? Хіба від мене відступить істина, якщо я дозволю їй прийти у свій час?

– Добре, нехай це буде на вечері, – погодилася я, трохи знітившись.

Король уважно спостерігав за мною. Його погляд був проникливим, ніби він намагався побачити щось невидиме. Мене пройняв холодок, але я не відвела очей.

І тут він плеснув у долоні. Звідкись з’явилися маленькі пухнасті створіння. Білі, круглі, з великими темними очима. Їхнє хутро нагадувало хмарки, а рухались вони, ніби стрибали на м’яких лапках. Одне з них підбігло до мене і, торкнувшись ноги своїми крихітними ручками, м’яко потягнуло вперед.

– Духи природи проведуть вас до кімнат, – пояснив король. – Вони будуть поруч, якщо щось знадобиться. Можете звертатися до них. Кілліан, залишись, будь ласка, на кілька хвилин. Інші – вільні до вечері.

Я мовчки пішла слідом за духом, усе ще відчуваючи на собі пильний погляд Рідіана. У мене було багато питань. А відповідей, як завжди, бракувало. Але щось мені підказувало, що цього вечора все зміниться. І я до цього готова.