Глава 8

Сама погода віддавала дань пам'яті Елоді. Сонце би здавалося насмішкою в день її похорон. Сльози закінчились, я їх всіх виплакала. Вони з'явилися лише після того, як опинилась сама в своїй кімнаті. А от Маргарет не могла себе стримувати, ридаючи на плечі свого старшого брата, дядька Елі. Він теж ледве стримувався, адже справді любив свою племінницю. Хоча вони з родиною не так часто приїжджали, та кілька разів на тиждень дзвонили і старалися кожне свято проводити з ними. Я ж розуміла Маргарет, вона втратила свою єдину дитину, сенс усього життя. Кілліан лише мовчки спостерігав за тим, як земля забирає Елоді. Він знав її зовсім мало, та я знаю, що йому боляче. Це не так просто пережити. Як і Ріанон. От і вона, стоїть поряд і плаче. Деміан тримав мене за плечі, ніби захищаючи від чогось. Я вже звикла до нього, до його підтримки. Для мене він став ніби старший брат, про якого я завжди мріяла.                                                                                                                                

От і все. Тепер моя подруга має новий дім. Земля забрала її до себе. Не можу себе більше стримувати. Та й не хочу. Сльози знову покотилися з очей. Я втратила свою найкращу подругу, навіть не намагаючись її врятувати. Люди стали розходитись у напрямку будинку Елоді, щоб вшанувати її. Але я не поспішала. Я підійшла до вже засипаної ями. Обережно поклавши лілію, її улюблену квітку, зверху, промовила:                                                                                                                                          

- Прощавай Елі. До зустрічі в іншому світі.                                                                                                     

В будинку було занадто багато людей. Чи не половина міста прийшла сюди. Хтось плакав, інші тихо перемовлялися. Навіть є і лицемірство. Люди, що в житті з нею навіть не вітались, тепер розказують як любили її. Як же мене дратує таке. Горе піднімалося у мені все сильніше. Особливо від цього загального лицемірства. Як взагалі так можна? Чи в них зовсім немає серця? Тому, вибачившись, я втекла. Одразу за домом розкинувся величезний ліс, в який я і попрямувала. Дуже хотілося побути наодинці зі своїми стражданнями. А зупинилась лише на невеликій галявині, де і впала на коліна. Крик душив мене, тому я і дала йому волю. Сповнений болю та жалю, він рознісся над лісом. Сльози потекли з новою силою, і я кричала.                                                                                                                 

- Чому вона? Чому ви забрали саме її? - ридала я. - Господи, що Елоді тобі зробила? Ти не міг так вчинити з нею.                                                                                                                                                   

Звичайно, відповіді не було. А на що я взагалі розраховувала? В той же час горе повільно змінювалось злістю. Злістю на себе, на Елі, на несправедливість цього світу. Тому, я з силою вдарила кулаком в землю, намагаючись виплеснути своє горе. І в той же час від мого удару пішла велика тріщина. Це ще що таке? Від жаху я не могла і слова сказати. Що відбувається. А тріщина все ширшала, і вже поглинула кілька дерев. Я знову закричала.                                                                                                  

- Тихо, тихо. - поряд зі мною виник Кілліан. - Терезо, ти маєш заспокоїтися. Тільки тоді все стане краще.                                                                                                                                                              

Як він з'явився тут так швидко? Хвилину тому його не було. Та найгірше не це, адже я так і не зрозуміла, що тільки що відбулося.                                                                                                               

- Заспокойся, ми все виправимо. - продовжував хлопець. - Просто перестань кричати і злитись. Тобі потрібно бути сильною.                                                                                                                                 

Легко сказати., та я все ж спробувала. Виходило кепсько, адже образ Елі та великої тріщини в землі не хотів полишати мене. І від цього ставало гірше. Та я не хочу комусь зашкодити, тому потрібно взяти себе в руки. Не одразу, та в мене вийшло.                                                                                                  

- Так, добре. Це все не очікувано. Думаю, нам треба забиратись звідси. - промовив Кілліан. - Ходімо зі мною.                                                                                                                                                             

Але я ніби не чула його, дивлячись перед собою. Ні, це занадто для мене. Та шок взяв своє, і я втратила свідомість...