Глава 8

Сама погода віддавала дань пам’яті Елоді. Сіре небо нависало над містом важкою завісою, вітер гойдав гілки дерев, ніби сумно зітхав разом із нами. Сонце, здавалося, сховалося назавжди — як і її усмішка. У такий день будь-який проблиск світла виглядав би як насмішка, як жорстока іронія. Холод проникав крізь одяг, та справжній холод — усередині. Порожнеча. Безмежна і всепоглинаюча.

Сльози вже закінчилися. Я виплакала все. Їх вистачило лише на те, щоб залити подушку тієї ночі, коли залишилась сама в своїй кімнаті. Коли тиша обрушилась з повною силою. Коли нікого не було поряд, щоб тримати за руку. Лише спогади й біль.

А ось Маргарет... Вона не стримувалася. Її плач був болем, що вривався в груди кожного, хто його чув. Вона ридала на плечі свого брата, дядька Елоді. Йому теж було важко — я бачила, як він стискав зуби, намагаючись не зламатися. Його очі були червоні, а руки — напружені. Він любив Елі. Це було видно. Хоча вони не бачилися щодня, але були близькі, і кожне свято проводили разом. Дзвінки, листівки, подарунки — вона була для нього як дочка.

Я дивилася на Маргарет і розуміла її. Ніхто не заслуговує такого болю. Вона втратила сенс усього свого життя, свою єдину дитину, частинку душі. Я бачила, як її тіло ніби зменшилося від болю. Вона виглядала на двадцять років старшою. І з кожною сльозою здавалося, що з неї йде життя.

Кілліан стояв осторонь, мовчки, не промовивши й слова. Його очі, зазвичай наповнені вогнем, зараз здавалися порожніми. Він знав Елоді зовсім недовго, але я бачила — йому теж боляче. Глибоко всередині, мовчки. Він не з тих, хто покаже свої емоції, але навіть він не міг залишитися байдужим.

Ріанон стояла поруч із нами, тримаючи хустинку в одній руці, іншу — притискала до вуст, намагаючись не розридатися вголос. Вона плакала, безнадійно, так само, як я — коли вперше усвідомила, що Елі більше нема. Деміан обіймав мене за плечі. Його долоні були теплими й сильними, і я ніби знаходила в них захист. Він став для мене кимось більше, ніж просто знайомим. Він був як старший брат, якого в мене ніколи не було. І зараз — тільки він тримав мене на плаву.

Ось і все. Земля забрала її до себе. Тепер це її новий дім. Не кам’яний будинок із білими шторами і книжковими полицями, не кімната, де ми пили какао і сміялися. Ні. Тепер — це холодна яма, земля, тиша. Я більше не могла стримувати себе. Сльози знову потекли по щоках, розмазуючи макіяж і стираючи обличчя в ніщо. Я втратила її. І навіть не спробувала врятувати. Я мала зробити більше. Я ж відчувала щось. Я знала, що вона кличе мене уві сні. Чому ж я не дослухалась?

Люди повільно розходилися, прямуючи назад до будинку Елоді. Її дім. Колишній дім. Тепер він пустий. Тепер він — музей пам’яті. Я ж не поспішала. Ноги не слухались. Я підійшла до могили, де свіжа земля ще зберігала тепло рук, що її засипали. Обережно поклала білу лілію — її улюблену квітку.

— Прощавай, Елі, - прошепотіла я. –  До зустрічі… у іншому світі. Я впевнена, що в тебе там все буде добре.

У будинку було занадто людно. Здавалося, що туди зійшлося пів міста. Хтось плакав щиро, хтось — за компанію. Інші лише перешіптувались, обговорюючи, що сталося, як сталося, чому сталося. І навіть лицемірство не забарилося. Люди, які за життя уникали Елоді, тепер з сумом згадували, яка вона була світла і добра. Як вони її "обожнювали". Мене це виводило з себе. Це брехня. Вони не знали її. Вони не мали права говорити це.

Горе в мені розросталося. Воно вже не було просто болем — воно стало гнівом. Гнівом на них, на світ, на себе. Я більше не могла це витримувати. Занадто важко для одного дня. Я втратила одну з найближчих людей, що була зі мною з дитинства.

— Вибачте, — прошепотіла я, майже не чуючи свого голосу, і вийшла з дому.

Одразу за будинком простягався ліс. Великий, густий, сповнений тіней. Я не думала, куди йду. Просто йшла. Мене вела біль. Я йшла все далі, поки не зупинилась на невеликій галявині. Ноги підкосились, і я впала на коліна. Повітря здалося занадто важким. Я більше не могла мовчати. Крик, що рвався з глибини душі, врешті вирвався назовні.

— Чому вона? Чому ви забрали саме її?! — я кричала, не зважаючи на ліс, на небо, на світ. — Господи, що вона тобі зробила?! Вона ж була світлом! Чому не хтось інший?!

Жодної відповіді. Лише ліс, вітер, тиша. Гнів заповнював мене, і я вдарила кулаком у землю. І в ту ж мить щось сталося. Тріщина. Спочатку тоненька, мов лезо, потім — ширша, глибша. Вона розходилась у різні боки, роздираючи землю, поглинаючи коріння дерев. Земля тремтіла. Я закричала ще раз — цього разу від страху.

— Тихо, тихо! — раптом біля мене опинився Кілліан. — Терезо, ти маєш заспокоїтися. Ти все погіршуєш.

Я глянула на нього з розширеними очима. Як він тут опинився? Як він дізнався, що я тут? Я не встигла запитати. Земля все ще тремтіла, але він тримав мене за плечі. Проте хлопець абсолютно не здивувався. Він ніби цього і очікував.

— Все буде добре. Ми зможемо це зупинити. Але тобі треба заспокоїтися, - продовжував Кілліан. – Ти сильна, Терезо. Дуже сильна. Просто дихай.

Я намагалася. Справді намагалася. Але образ Елі, тріщини в землі, все це не дозволяло зосередитись. Та я мусила. Я не хотіла зашкодити комусь. І поступово — дуже повільно — мені вдалося. Земля припинила тремтіти.

— Добре, — прошепотів Кілліан. — Але ми не можемо залишатися тут. Нам треба йти. Йти звідси якнайдалі.

Я кивнула, та очі мої були порожні. Щось в мені зламалося. Цей день забрав не тільки Елоді. Він забрав частину мене. Я ще раз глянула на місце, де земля тріснула. І світ знову закрутився. Темрява. Порожнеча. Я втратила свідомість…