Глава 9

Прокинулася я у своїй кімнаті. Панувала тиша, настільки щільна, що, здавалося, вона мала вагу. Ніби хтось затулив світ від звуків і лишив мене наодинці зі своїми думками. Примружившись, я повільно підвелася з ліжка, намагаючись зібрати в купу уривки пам’яті, що поверталися так повільно, ніби йшли крізь густий туман. Щось боліло всередині, глибоко — не тіло, а душа.

Елоді… Її більше немає. Якась частина мене все ще не могла це прийняти. Ще вчора ми сміялися, ще кілька днів тому ділилися секретами й обговорювали дурниці, як завжди. А тепер я одна. І щось у мені змінилося. Щось жахливе. Або, навпаки, надто важливе.

Підійшовши до дзеркала, я вдивлялася в своє відображення. Те саме обличчя, ті ж очі — трохи опухлі від сліз, але знайомі. Ніяких змін. Ніяких додаткових кінцівок, світіння чи рогів. Ніби я звичайна. Але я пам’ятаю ту тріщину в землі. Пам’ятаю силу, що пройшла крізь мене, як удар блискавки. Це не могло бути вигадкою.

Пальці самі потягнулися до телефона. Я мала зателефонувати Елоді. Вона би точно мене вислухала, заспокоїла, розсмішила… Але замість натиску на кнопку я завмерла. Її більше немає. Я більше ніколи не почую її голосу. Пам’ять вдарила з новою силою. Елоді. Мертва. А я… залишилась. Чому?

Серце закалатало. Мені треба батько. Він завжди знав, що сказати. І з якоїсь причини я була впевнена — саме він може пояснити все це. Цей кошмар, що не хоче закінчуватись. Цю силу. Цю... мене.

Я швидко вдяглася й вийшла в коридор. Там було тихо. Надто тихо. Але в міру того, як я наближалася до кухні, з-за дверей почали прориватися голоси. Хтось сперечався. Не кричав, а говорив швидко, стримано, але з емоціями.

– Вона вже проявила силу. Король і Королева хочуть побачити її. Ти ж розумієш, що це було лише питанням часу, – голос Кілліана, твердий, впевнений.

– Тільки якщо вона сама цього захоче, – відповів мій батько.

Його голос був звично спокійний, але в ньому вчувався тон, якого я раніше не помічала. Напруження. Можливо, страх. Я вперше чула його настільки схвильованим. Що взагалі відбувається?

– То давайте її покличемо, – втрутився Деміан. – Вона точно захоче дізнатися правду після... всього.

Він мав рацію. Я й справді більше не могла терпіти. Пора знати, що зі мною відбувається. І тому я просто зайшла на кухню. Всі замовкли. Їхні погляди вп’ялися в мене. Здивовані. Напружені. Навіть винні. Це не сподобалося. І ще більше я не хотіла знову бути "темною конячкою".

– Хтось мені нарешті пояснить, що коїться? Чи я остаточно збожеволіла? Те, що сталося в лісі… це було насправді? – слова вирвалися самі, майже крик.

– Сідай, ми тобі все розкажемо, – мовив тато, і я послухалась.

Моя довіра до нього все ще була сильною. Кілька секунд панувала тиша. Всі мовчали, не знаючи, з чого почати. Я дивилася то на батька, то на інших — на Кілліана, Деміана, Ріанон. Вони уникали мого погляду, і це лякало більше за все.

– Ми не зовсім ті, за кого себе видаємо, – нарешті заговорив тато. – Ми… не люди. Точніше, не зовсім люди.

– Що, ви ще скажете, що я мутант? – прошепотіла я, згадуючи свої думки про Людей Ікс.

– Ми ельфи, – просто сказав тато.

Я не повірила одразу. Хіба ельфи справжні? Без загострених вух і зеленого блиску в очах? Я мало не розсміялась від всіх цих слів. Та він продовжив.

– У книгах надто багато вигадок. Більшість — наші старання, щоб смертні нічого не запідозрили, - посміхнувся він. – У нас є дари. Кожен ельф має свій, і вони дуже різні. У тебе — особливий.

– І до речі, ми сильніші, швидші, живемо довше, – втрутився Кілліан. – І, що найголовніше, можемо контролювати деякі стихії.

– Тобто… я ельф? – запитала я. – Наполовину?

– Ні, в тобі немає нічого від смертних, – відповів тато. – Я ельф. І твоя мама була ельфійкою. Ти народилася в іншому світі, у Світлому Дворі. Але ми переїхали сюди, коли ти була ще немовлям. Я хотів, щоб ти виросла в безпеці.

– Але чому ви приховували це від мене? – я не стримала обурення.

– Бо в тому був сенс, – м’яко відповів він. – Але ти маєш право знати. І… король з королевою хочуть бачити тебе. Ти маєш дізнатися правду.

Я кивнула. Я мала це почути. Усе. Я хотіла дізнатись більше, адже в один момент все, в що я вірила, змінилось. Тепер життя було зовсім інакшим.

– А смерть Елоді? – прошепотіла я. – Вона щось знала, правда ж? Її вбили?

Тиша. Довга. Гнітюча. Ніхто не хотів мені говорити правду. Та й, здавалось би, в цьому вже і немає потреби. Я і так все зрозуміла. Елоді зустріла ельфа.

– Вона бачила одного з Темних. І намагалася знайти докази. А чорне королівство не любить свідків, – це сказав Деміан. – Ми підозрюємо, що це могло стати причиною…

Я стисла зуби. Мене розривало між гнівом і болем. Але зараз я мала залишитись зібраною. Ще є час, щоб дізнатися правду. Ще буде можливість помститись. До того ж я згадала останню розмову з Елі. Королева дозволила їй попрощатись. Це викликало в мені ще більшу злість.

– До речі, Ріанон, – звернувся до дівчини Деміан. – Ти змогла визначити її силу?

– Вона може зчитувати дари інших, – пояснив Кілліан. – Це її унікальна здатність.

– І що у мене? – запитала я.

Ріанон зітхнула. Здавалось їй взагалі не хочеться бути тут, проте вона змушена. Навряд чи дівчина взагалі задоволена тим фактом, що опинилась серед людей.

– У тебе дар стихій. Ти можеш впливати на погоду, викликати бурі, блискавки… - врешті сказала вона. – А ще — відчуваю зв’язок із земним магнітним полем. Ймовірно, ти можеш провокувати природні катастрофи.

Я не знала, що сказати. Я не просила цього. Але всередині щось зрушилось. Частина мене — страшенно перелякана. Інша — дивно спокійна. Наче я завжди знала.

– Я готова, – сказала я. – Вирушаємо до Світлого Двору. Я хочу знати все. Хочу дізнатися, хто я і що сталося з Елоді.

Ці слова стали межею. Лінією, яку перетнувши, вже не повертаєшся. Світ змінився. Я змінилася. Минуле залишилося позаду. Попереду — правда, якою б страшною вона не була. І я була готова заплатити будь-яку ціну, щоб її дізнатися.