Глава 16

Минуло понад три тижні з того моменту, як я оселилась у королівстві світлих ельфів. Цей час був наповнений відкриттями, тренуваннями й незвичним для мене життям, до якого я поступово починала звикати. Щоранку я вставала рано, разом із першими променями сонця, які лагідно торкалися крон дерев.

У повітрі завжди витала прохолода, насичена ароматом квітів і свіжої роси. Тут не було міського шуму, не було втоми від постійного поспіху. Усе було сповнене гармонії, і це впливало навіть на мене.

Я щодня вчилася керувати своїми здібностями. Спочатку це давалося важко — сила не підкорялася мені, відчувалося, ніби вона живе окремим життям. Але з кожним новим тренуванням я ставала кращою. Дощ і сніг — ці два стихійні явища виявились мені найближчими.

Я могла з легкістю викликати зливу, контролювати її напрямок, навіть створювати снігопад у розпал літа. Це приносило мені радість і гордість. Я нарешті відчувала, що частина мене — це щось більше, ніж я раніше думала.

Моя матір, Елара, приходила ще кілька разів. Вона з’являлася несподівано, так само холодно, як і вперше, пропонуючи мені повернутись до Чорного Королівства. І кожного разу я відмовляла. В її голосі, в її очах — не було нічого материнського. Усе, що я бачила — це бажання контролювати, володіти мною як пішаками володіють на шаховій дошці.

Та я не пішак. І що більше я про неї дізнавалася, то сильніше підозрювала, що саме вона причетна до смерті Елоді. Я добре пам’ятала її слова про «подарунок», який королева зробила тій дівчині. Але поки що не було доказів, і звинувачувати голослівно я не могла.

Час ішов, і хоч світ ельфів приваблював мене своєю красою й спокоєм, у глибині душі я почала тужити за минулим. За простим життям, де я була просто Тереза — учениця старшої школи, яка мріяла про коледж, сперечалася з подругами про улюблені серіали й думала, який одяг обрати на випускний.

Статус принцеси дратував мене. Він тиснув на плечі, змушував постійно тримати спину рівно, відповідати очікуванням і ніколи не бути слабкою. Але я сумувала не за статусом, а за тим, ким була раніше.

Тому я наважилася поговорити з батьком. Просила, благала, переконувала — дати мені змогу повернутися в світ смертних хоча б на один вечір, на випускний бал. І він погодився. Можливо, тому, що розумів, як багато це для мене значить. Король і Королева теж дозволили, щоправда, з умовою — мене супроводжуватимуть Деміан, Кілліан та Ріанон. І я була тільки за. Бути там самій — це було би надто важко. А так, я хоча б не почуватимуся чужою серед знайомих.

Ми перенеслися через портал просто перед заходом сонця. Пам’ятаю, як я глибоко вдихнула міське повітря — воно здалося мені дивним, важким, але водночас рідним. Шкільна будівля, знайомі вулиці, світло ліхтарів — усе це викликало у серці теплий спогад.

Бал проходив у спортивному залі. Він був прикрашений сніжинками, гірляндами, оббитий білою тканиною й блискітками. Тематика — "сніжна казка" — виявилась напрочуд вдалою. Все виглядало, ніби ми опинились у чарівній країні. Навіть штучний сніг повільно сипався зверху, створюючи ілюзію чарівної зими.

Мене запросив Кілліан. Ми не були парою, але домовились піти разом, як друзі. Він був у чорному костюмі, але з ельфійськими елементами, що видавали його походження. А я обрала ніжно-білу сукню, з срібним візерунком — таку, що нагадувала іній на вікнах. На голові у мене був вінок із кришталевих квітів, які легенько поблискували при кожному повороті голови.

Все було б чудово, але тривожне передчуття не покидало мене з моменту, коли ми ступили на територію школи. Я навчилася довіряти цим відчуттям. І сьогодні вони голосно кричали, що щось не так.

Кілліан приніс пунш, і я вдячно взяла келих. Ми розмовляли, танцювали, і я намагалася забути про тривогу. Але коли ми опинились на танцполі, сталося щось дивне. Всі застигли. Музика обірвалась. Люди завмерли в позах, як статуї. Лише ми, четверо — я, Кілліан, Деміан і Ріанон — залишились у русі. Це була магія. І я вже знала, чия.

З-за завіси вийшла Елара. Її темно-синя сукня, холодна посмішка й темні очі зробили її схожою на фатальну тінь посеред цього яскравого свята. За нею йшло з десяток ельфів, озброєних і налаштованих рішуче.

– Як тут гарно, – з іронією сказала вона. – Та все ж якесь примітивне. У нас в Королівстві — куди витонченіше.

– Навіщо ти прийшла? – не стрималась я. – Тебе ніхто не кликав.

– Я прийшла забрати свою доньку додому, – холодно відповіла вона. – Досить грати в смертну. Ти занадто довго зволікала.

– Я вже казала тобі – не хочу до Чорного Королівства! – крикнула я.

– Подумай добре. Ти не одна тут. Всього четверо, - посміхнулась вона. – А тут повно беззахисних смертних. І я не вагаюсь, якщо треба буде вбити когось, щоб ти нарешті зробила правильний вибір.

І щоб підкреслити свої слова, вона піднесла ніж до горла однієї з дівчат. Я її знала. Вона сиділа зі мною на історії, завжди посміхалась. І тепер вона не усвідомлювала, що життя її в небезпеці.

– Стій! – крикнула я. – Не чіпай її!

– Тоді зроби свій вибір, принцесо, – прошипіла Елара.

Я знала, що не маю вибору. Навіть якщо ми вступимо в бій, навіть якщо хтось виживе — ціна буде надто великою. І я не могла її заплатити. Не зараз. Я не була готова брати на себе таку відповідальність.

– Добре, – прошепотіла я. – Я піду з тобою. Але пообіцяй — ніхто не постраждає.

– Слово Королеви, – задоволено відповіла вона.

Останнє, що я почула перед тим, як ми розчинились у повітрі — це відчайдушний крик Кілліана: «Ні, Терезо!» І ми зникли. Усе, що залишилось після мене — лише легкий сніг, який продовжував падати в тиші завмерлого залу…