Глава 15

Прийом щойно розпочався, і, хоча я й намагалася зберігати спокій, кожна клітинка мого тіла відчувала хвилювання. Це був мій дебют у світі ельфів. Не просто світських зборів, а справжнього великого балу, що збирав представників усіх родів і кланів. Тепер усі знали, ким я є — донькою королеви темних ельфів, принцесою.

І саме тому майже кожен, кого я зустрічала поглядом, низько кланявся або хоча б трохи схиляв голову. Деякі з них намагались зав’язати розмову, хвалили моє вбрання чи згадували моїх батьків, хтось — із щирістю, хтось — із обережністю, мов у мені намагалися знайти не лише людину, а й потенційну правительку.

І, якщо бути чесною, мені це подобалося. Не через титул, не через шану, а через відчуття приналежності. Через те, що вперше мене приймали без сумніву, без упереджень, як частину цього магічного, вишуканого світу. Серед численних танців, дзвінкого сміху, келихів із напоями, що плинно змінювали свій колір, серед пелюсток, що падали з неба й розчинялися в повітрі, я відчувала — я тут. І, як не дивно, я щаслива.

Простір навколо вражав. Свято відбувалося у самому серці лісу — там, де сходилися кордони Чорного й Світлого королівств. Це було місце, що символізувало єдність. Щороку, на Свято Весни, саме тут відкривався портал, і дві частини одного народу знову ставали цілим. Звісно, лише на день. Але цього дня вистачало, аби нагадати собі, ким вони були до війни.

Дерева довкола були прикрашені тонкими срібними гірляндами та різнокольоровими ліхтариками, що світлились теплим, м’яким світлом. Вони плавно погойдувались на легкому вітрі, відкидаючи кольорові відблиски на землю.

Між деревами були натягнуті легкі напівпрозорі тканини з ельфійськими візерунками, а між ними вились виноградні лози з квітами, що розквітали просто на очах. Під ногами — м’який мох і квітуча трава, яку не змогли втоптати навіть десятки гостей. У повітрі літали крихітні світлячки, і було чути музику — не голосну, а таку, що вливалася у кров і зливалася з природою навколо.

І тут було неважливо, хто ти — світлий ельф чи темний. Усі були разом. Змішані пари, сміх, що не знав поділу, спільні танці. Вперше я бачила, як справді може виглядати мир між цими двома світами. Це було не просто перемир’я — це була пам’ять про те, що їх колись нічого не розділяло. В цей момент мені здавалося, що навіть сама магія радіє з того, що народ знову став одним.

Та попри всю цю красу, всередині мене зростала напруга. Я знала, що сьогодні має відбутися зустріч, якої я боялася, хоч і не хотіла зізнатися собі в цьому. Я мала познайомитися зі своєю матір’ю — тією, що залишила мене багато років тому. Тією, що володіє Чорним Королівством.

Я не знала, що відчувати. Радість? Хвилювання? Нервозність? Усе разом. Або нічого. Це був дивний стан — ніби стоїш перед порогом дому, до якого тебе не кликали, але який, за всіма правилами, має бути твоїм.

Я очікувала, що побачу її з відстані. Що вона сама надішле когось — ад’ютанта, придворну даму, когось, хто попередить, що вона хоче побачити мене. Ніби ж саме так і має поводитись Королева. Але все сталося інакше.

Я побачила її ще здалеку. Її важко було не впізнати. Вона йшла впевнено, повільно, але так, що натовп розступався сам собою. Королева темних ельфів — Елара. Висока, з прямою поставою, вона випромінювала силу та холод.

Її довге чорне волосся спадало хвилями по плечах, а темно-сині очі здавалися такими глибокими, що в них можна було втонути — або замерзнути. Сукня — темно-синя, з переливами, майже чорна, облягала її постать і тяглася за нею шлейфом, а на голові виблискувала корона із сапфірів. Символ її влади. Вона була в прикрасах — персні, сережки, намисто. Але все це не мало зайвого блиску — воно лише підкреслювало її статус. І вона йшла до мене.

— Тереза, — сказала вона, і голос її був таким холодним, що по спині пробіг мороз. — Рада нарешті тебе побачити після стількох років. Моє ім’я — Елара. Я твоя матір.

Вона зупинилася переді мною, а я мимоволі вирівняла спину. Її погляд пронизував наскрізь, і я ледве змогла змусити себе відповісти. Мені не хотілось взагалі би говорити, та я змусила себе.

— Дуже приємно нарешті це зробити. Після стількох років. Я теж рада, — мої слова були автоматичні.

Вони не звучали щиро, але іншого я сказати не могла. Елара трохи нахилила голову, ніби визнаючи мою відповідь. Здавалось, вона оцінювала мене з того боку, чи стану я її суперницею за владу.

— Ти так виросла. Справжня принцеса, гідна Чорного Королівства. Тобі там має сподобатися, — її посмішка була безтінною, холодною. — Пора би тобі відвідати мої землі. Виконати свій обов’язок.

Я відчула, як у грудях щось стискається. Мені не хотілось більше знаходитись поруч з нею, адже це точно не справжнє материнське тепло. Вона взагалі нічого не відчувала до мене.

— Який? — спитала різко, не стримуючи роздратування.

— Стати повноцінною принцесою свого народу, — її слова були точні й важкі, як наказ.

Я не знала, чого чекала від неї, але точно — не цього. Ні “я сумувала”, ні “мені жаль”, ні навіть спроби пояснити, чому вона залишила мене. Жодної емоції, окрім гордості та холодної впевненості. Усе, що я відчула — це те, що я їй не потрібна як донька. Я потрібна як титул, як знаряддя для зміцнення влади. Її влади.

— Дякую… проте я відмовлюсь, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. Вона ледь помітно зсунула брови — знак здивування. — Я би хотіла лишитись тут. У Світлому Королівстві. Однак Чорне Королівство я обов’язково відвідаю. Колись. А зараз вибачте, мені потрібно знайти батька.

Я не чекала її відповіді. Просто розвернулась і пішла. Мене трясло. Не від страху — від обурення. Її холодність, її байдужість. Її прагнення бачити в мені лише “принцесу гідну трону” — а не доньку. Мені здавалося, що навіть чужі мені раніше люди ставилися тепліше. Мені хотілося втекти. Я знала, що не зможу зараз нормально говорити з нею. Не після цього. І зараз я чітко розуміла: вибір зроблений.