Глава 14

Вже тиждень я жила серед ельфів. І, дивно, але вперше за довгий час я відчувала, що на своєму місці. Ніби повернулася додому, навіть якщо ніколи раніше не була тут. Я не мусила приховувати жодної частинки себе — ані думок, ані почуттів, ані дивної сили, яка прокинулась у мені.

Тут, серед свого народу, я могла дихати на повні груди. Король, який виявився не таким вже й суворим, як я думала на перший погляд, допомагав мені розібратися з магією, що досі здавалася неконтрольованою. В його руках мої сили розкривались так, ніби я завжди мала ними володіти, просто чекала свого часу.

Батько тим часом повернувся до своїх обов’язків при дворі. Звісно, ми бачилися, але тепер я краще розуміла, як багато часу він жертвував, щоб бути поруч зі мною в інші, складніші часи. А Кіліан, Деміан та Ріанон — троє найближчих друзів у цьому світі — щодня допомагали мені адаптуватися. Вони були поруч не тільки тоді, коли я потребувала поради чи підтримки, але й коли просто хотіла посміятись, згадати щось із нашого людського світу чи знову згубитись у мовчазній тиші ельфійського лісу.

Сьогодні ж був особливий день. Свято Весни. Одне з найважливіших свят в ельфійському календарі. День, коли усе королівство, незалежно від приналежності до світлих чи темних ельфів, святкувало разом. У цей день забували про старі образи, про війну, про політику. Це був день миру, краси й оновлення. У цей день ельфи згадували минуле — часи, коли вони були єдиним народом, без поділу, без ворожнечі.

Я вирішила самостійно обрати собі вбрання. Без порад Ріанон, без жартів Кілліана. Це мав бути мій вибір — мій крок у нове життя. Я зупинилася на ніжно-блакитному платті з довгим шлейфом, розшитому срібними нитками, що переливались у променях світла, немов застиглі на тканині зорі. Білий пояс підкреслював талію, а довгі рукави обіймали руки наче ніжні хмари.

Волосся я лишила розпущеним, не бажаючи знову збирати його в складні зачіски. Але духи лісу — ті самі невидимі створіння, що грались у променях сонця, коли я гуляла парком — допомогли мені. Вони вплели в моє волосся живі квіти, блідо-рожеві й лавандові, що мерехтіли магічним світлом.

Я подивилась на своє відображення в дзеркалі. І спершу не впізнала себе. У цій дівчині з ясними очима, вбраній у легке ельфійське вбрання, було щось до болю знайоме і водночас абсолютно нове. Я більше не була просто Терезою, я була кимось іншим. Можливо, навіть собою.

У двері постукали. Я здивувалась — нікого не чекала. Відчинивши, побачила Деміана. Він виглядав просто, майже буденно: біла сорочка, сірі штани. Нічого урочистого, хоча він і не виглядав недоречно. Я пам’ятаю його саме таким — невимушеним, трохи відстороненим, завжди спостерігаючим. Але зараз він був інший. Схвильований. Напружений.

— Ми можемо поговорити? — спитав він, і в голосі було щось серйозне.

Я кивнула і відійшла вбік, впускаючи його в кімнату. Він обережно присів на край стільця, тримаючи спину рівно, але погляд його бігав. Щось явно тривожило його. Я сіла на ліжко навпроти, не зводячи з нього очей.

— Хочу тобі дещо розказати. Це треба було зробити раніше… але я не наважувався, — почав він і ковтнув повітря, ніби збирався пірнути в холодну воду.

— Тільки не кажи, що зараз зізнаєшся мені у коханні, — пожартувала я, намагаючись розрядити атмосферу.

Деміан усміхнувся, але швидко став знову серйозним. Здається це було щось важливе, і він довго не міг підібрати правильні слова. Невже це щось настільки жахливе?

— Загалом… - почав Деміан. – Ти ж знаєш, що твоя матір — королева темних ельфів?

— Так, я пам’ятаю. Ти ж був тоді, коли мені це сказали, — кивнула я.

— Ну от. Але є дещо, чого ти не знаєш. Вона ж не була єдиною дитиною. Її молодша сестра — Лідія — не стала претендувати на трон, бо занадто любила свою сестру, - продовжував хлопець. – Вона залишилася поруч, попри все. І… у неї є дитина. Син.

Я завмерла. Ці слова крутились в моїй голові, адже виявилось, що в мене є ще один родич. І можливо саме з ним ми можемо знайти спільну мову.

— Тобто… в мене є брат? – ледве вимовила я.

Серце закалатало. Все життя я мріяла про когось поруч. Когось, із ким можна було ділити таємниці, сумніви, радості. Брата. Сестру. Навіть двоюрідних родичів я уявляла, хоч ніколи не бачила їх. І ось… брат. Реальний.

— Так, — підтвердив Деміан, але в його очах блищало щось гірке.

— І я зможу з ним познайомитись? – я не могла стримати захват. – Він сьогодні буде на святі? Деміан відвів погляд.

— Ти вже з ним знайома, - він посміхнувся. – Я… Я — твій брат.

Світ завмер. Ніби щось усередині мене перевернулося, перевірило логіку й вирішило її знехтувати. Я мовчала, вдивляючись у нього. Шукала брехню. Сарказм. Але в його очах — лише правда. Якась тривожна, незручна, чесна правда.

— Це… неможливо, — прошепотіла я.

— Це так. Я просив усіх мовчати. Хотів сказати сам, коли буду готовий, - він обережно подивився на мене. – Я не знав, як ти це сприймеш. Особливо після всього, що сталося з твоєю матір’ю.

— Але ж… - я похитала головою. – Чому ти не сказав одразу?

— Тому що я боявся. Боявся, що ти не захочеш навіть знати мене, коли дізнаєшся це. І ще… я не люблю всі ці родинні сцени. Особливо на публіці, - Деміан посміхнувся. – Я не знав, ким ти станеш для мене — сестрою? Подругою? Я не хотів тиснути. Я просто хотів бути поруч.

Я дивилась на нього — вперше по-іншому. Він справді завжди був поруч. Підтримував, мовчки захищав, допомагав. Можливо, я й сама відчувала це зв’язок, просто не розуміла, що це таке.

— І як мені тебе тепер називати? — спитала я з легкою посмішкою. — Братик?

— Деміан — цілком підійде, — відповів він, і в його голосі було щось легше, ніби тягар впав із плечей. — Ми ще встигнемо поговорити про все. Відповім на всі твої питання. Але не сьогодні. Сьогодні — свято. А мені ще треба дещо зробити.

Він підвівся. Я теж. Зараз в нас справді не було часу на це. І як себе поводити? Обійняти його? Ні, зараз точно не варто. Нам потрібен час, аби звикнутись з цією думкою.