Глава 10

Тато вирішив не чекати. Він ніколи не був прихильником зволікань, а зараз і поготів — час працював не на нас. Сьогодні ж ми вирушали до короля світлих ельфів. Саме там, за його словами, я мала дізнатися всю правду. Нарешті. Після днів, сповнених плутанини, болю й шоків, я прагнула бодай якогось ясного орієнтиру. І хоч зазвичай я б, напевно, зреагувала більш емоційно на новину про те, що я не людина, не смертна, а істота з магічного роду, наразі я просто… прийняла це.

Зі мною сталося стільки всього, що мої емоції, здавалось, відмовились працювати на повну. Вони були десь там, приглушені, знебарвлені, ніби загорнуті у вату. І хоча десь глибоко під цим шаром залишався жах, все ж домінувала інша потреба — зрозуміти, хто я є. Якою б фантастичною ця правда не була. І, головне, я мала дізнатись, чому загинула Елоді. Вона знала щось. Шукала істину. І її смерть не могла бути випадковістю.

Ми стояли біля порталу, який виглядав як порожниста частина стовбура гігантського дерева. Він ніби дихав — пульсував теплим світлом, мов серце. Це було водночас прекрасно й моторошно. Я намагалася зібрати думки, та в голові був туман. І все ж я знала, що повинна пройти крізь нього.

– Готова? – тато торкнувся мого плеча.

Я мовчки кивнула. Не тому, що не хотіла говорити. Просто слів не залишилось. Я зробила крок. Простір навколо завирувало, наче я стрибнула в прозору ріку, течія якої несла мене крізь коріння дерев, крізь світло і тінь, крізь шепіт стародавніх мов і зітхання землі. Я нічого не бачила, але відчувала, як навколо мене вібрує магія. Справжня, жива, не така, як у книжках чи фільмах. І ось, у мить, коли мені здалося, що я втрачаю себе, ми вийшли з порталу.

Першим, що я відчула, був запах. Неймовірно насичений і водночас легкий аромат дерев, квітів і чогось незнайомого — ніби озону після грози.

Я розплющила очі. Мене зустріло не те, чого я очікувала. Магічне королівство ельфів не виглядало як із казки — без замків з кришталевого льоду чи лісів, що світяться фосфоричним сяйвом. Але водночас було в ньому щось чарівне — невловиме, але глибоко відчутне.

Перед нами розкинулося містечко, збудоване серед дерев. Будинки були дивовижними — частково дерев’яними, частково кам’яними, вони органічно впліталися у природу. Деякі з них буквально проростали з дерев, інші — ніби висіли між гілок на товстих коренях. Кожен мав свій стиль, але разом усе виглядало гармонійно, як витвір великого архітектора-музиканта. Я відчула, як завмирає подих.

Повсюди були квіти — яскраві, пастельні, кольорові хмари з пелюсток вкривали дахи, тераси, паркани. Усе довкола дихало світлом. Здавалося, тут не одне сонце — щонайменше три — гріють ці землі. Світло не пекло, але проникало крізь усе, підсвічуючи навіть тіні.

– Це не зовсім те, що я уявляла, – прошепотіла я.

– Знаю, – усміхнувся Кілліан, який ішов попереду. – Багато хто розчаровується. Люди очікують щось грандіозне, небесне, мов з «Володаря перснів». А ми... ми просто намагаємося жити. Своєрідно, але звично.

Я кивнула, хоча в мене і не було розчарування. Швидше — захоплення, що переходило в тривогу. Тут усе було нове. І дуже чужорідне. На вулицях було людно. Ельфи — або ті, хто ними є — поводилися як звичайні люди. Я бачила джинси, худі, навіть пару футболок із логотипами сучасних брендів. Що ще більше вибивало з уявлення про магічний світ.

– Ми вчимось адаптуватися, – сказав Кілліан, помітивши мій погляд. – Особливо останнім часом. Щоб виглядати «нормально» в очах смертних. Але з технікою… все ще складно. Я, наприклад, ледве зрозумів, як працює Інстаграм.

Його слова змусили мене на мить усміхнутись. Це було настільки абсурдно, що навіть заспокоювало. Але сміх швидко зник, коли перед нами постав палац.

Я завмерла. Це була справжня перлина архітектури — ні, не розкіш у традиційному розумінні, а швидше... гармонія, втілена в камені. Білий, напівпрозорий матеріал, який виблискував під сонцем, складав стіни палацу. Високі шпилі тягнулися до неба, а балкони, вікна й арки були оздоблені вигадливими візерунками. Двері — масивні, прикрашені барельєфами, які змінювалися, коли на них дивитися під різними кутами.

– Стародавній ельфійський камінь, – пояснив Деміан. – Його властивості… унікальні. Вони допомагають захищати резиденцію. І не лише фізично. Палац живий, у певному сенсі.

Мене вразили колони при вході. Вони нагадували грецькі — з іонічними капітелями, але злегка зміненими, ніби з більш м’якими й обтічними формами. Чомусь я була впевнена: саме ельфи створили перші такі елементи, а потім люди просто підгледіли. Усе тут мало свій ритм, логіку, але водночас відчувалося настільки іншим, що хотілося вдивлятися в кожну деталь годинами.

– Це і є резиденція короля й королеви? – запитала я.

– Так, – підтвердив тато. – І незабаром вони захочуть із тобою поговорити. Але не хвилюйся, ми будемо поряд.

Я кивнула, хоча хвилювання зростало з кожною секундою. Моя долоня злегка тремтіла. Серце стукало не в грудях, а десь у горлі. Зараз я зможу дізнатись частину правдивого світу. Те, що від мене приховували стільки часу.

– Все не так страшно, – підморгнув Деміан. – Вони дуже розумні. І, на диво, справедливі. Тобі варто просто бути собою. А решта – складеться.

«Собою». Це було б простіше, якби я знала, ким я є. Та я лише глибоко вдихнула, зробила крок уперед і ступила на першу сходинку. Мені залишалося лише йти далі. У невідоме. У нову реальність. У світ, де я вже не просто Тереза. А, можливо, щось набагато більше. І з цього моменту — моє життя справді розділилося на «до» і «після».