Глава 7

Вже через п’ятнадцять хвилин після дзвінка я сиділа в знайомій вітальні Елоді, але тепер це місце видавалося мені чужим. Все виглядало так само, як і раніше: акуратно складені книги на полицях, в’язаний плед на дивані, який ми разом використовували під час перегляду фільмів, навіть аромат кориці, який завжди наповнював цей дім — все це було на місці. Але в усьому відчувалася порожнеча. Ніби разом із нею з дому зникло світло, тепло, душа.

Це мало бути неможливо. Просто черговий кошмар, з якого я от-от прокинуся. Але нічого не змінювалось. Я сиділа нерухомо, стиснувши кулаки, ніби це допоможе втримати реальність на відстані. Та вона вже дихала мені в обличчя — холодна, безжальна, з крижано-прозорими пальцями.

Елі більше немає. Моєї найкращої подруги, дівчини, що була частиною маленького всесвіту. Тепер я втратила дещо важливе, і ніколи не зможу змінити цього. Ніколи не зможу забути.

Я не могла плакати. Хоч і відчувала, що мала б. Сльози мали бути. Це було б правильним. Але щось у мені зламалося. Внутрішній механізм, що відповідає за емоції, ніби завмер. Ніби з мене вирвали частину, й тепер я — порожня оболонка. Хотілося кричати, рвати одяг, розбивати все навколо. Але я просто сиділа й мовчки дивилася перед собою.

Коли у кімнату зайшли Кілліан, Деміан та Ріанон, щось у повітрі змінилося. Їхня присутність, хоч і була дивною — адже ми не були близькими — все ж була приємною. Вони не ставили зайвих питань, не намагались заспокоїти. Просто були поруч. І, на диво, цього вистачало.

- Як це сталося? – голос Кілліана був тихим, майже нечутним.

Він сидів навпроти, тримаючи в руках чашку, але навіть не намагався пити. Пальці його трохи тремтіли. Це було неабияк дивно, адже вони майже не знайомі. Та ця смерть зачепила багатьох.

Маргарет, мати Елоді, сиділа поруч зі мною. Вона виглядала старшою на десять років — сива, змучена, з порожнім поглядом. Її руки тряслись, губи здригались. Але вона говорила. Повільно, обережно, наче кожне слово завдає фізичного болю.

- Я сиділа вдома, – почала вона. – Просто сиділа й чекала. Я знала, що Елі повернеться. Вона обіцяла. Я кожного дня її чекала. А ночами… мені снилося, як вона каже мені не хвилюватися, просила почекати ще трохи. Я вірила, що вона повернеться. Я мала вірити.

Її голос затремтів, але вона змусила себе продовжити. Це було неабияк важко, та жінка намагалась залишатись сильною. І я захоплювалась цим.

- Аж тут… стук у двері. І там стоїть вона. Моя дівчинка. Тиха, така спокійна. Не схожа на себе. Я обійняла її, хотіла накричати, що вона зникла, що я майже з розуму зійшла, але… вона лише посміхалась. Тихо. Сумно. Така бліда… - вона знову заплакала. – Я подумала, може, вона захворіла, але… мені було байдуже. Вона ж повернулась.

Сльози котилися по її щоках, та вона продовжувала говорити, бо мала розповісти. Це був її останній шанс. Останній шанс попрощатись з єдиною донечкою.

- Вона нічого не їла, просто сиділа навпроти мене. І… дивилася. Її очі… Вони ніби бачили більше, ніж могли. Потім встала, обняла мене й сказала, що дуже втомилася й хоче спати. Я накрила її ковдрою й пішла в іншу кімнату, - жінка ледве трималась. – Але… щось не давало мені спокою. Не можу це пояснити. Я відчула, що маю перевірити її.

Маргарет завмерла. Кімната наповнилася тишею, що різала вуха. Я хотіла, аби вона продовжувала. Не тому, що мала дізнатись як все було далі. Просто аби не залишатись в тиші зі своїми думками.

- Вона вже не дихала… – прошепотіла вона. – Вона лежала, така спокійна, така… ніжна. Немов заснула. Але вона не спала. Я викликала швидку, та вони лише похитали головами. Лікарі сказали, що це був серцевий напад. Але ж вона була здорова. Завжди здорова.

Вона приклала долоні до обличчя й розридалася. Мій тато обійняв її, притиснувши до себе, і вона впала йому на плече, ніби її тіло більше не могло тримати вагу цього болю. Її схлипи стискали мені серце залізними кліщами.

Я більше не витримала. Повільно піднялася й вийшла у двір, туди, де завжди пахло квітами. Повітря було прохолодним, вітер гойдав гілки, небо потемніло — так, ніби саме небо сумувало за Елоді. Сіла на старі дерев’яні сходи й нарешті дозволила собі впасти в ту безодню, яка чатувала на мене від самого дзвінка.

Сльози полились, гарячі, нестримні. Мене трясло. Я плакала не лише за нею. Я плакала за тим, що не встигла сказати. За всіма нашими нездійсненними планами, за обіцянками, які тепер нікому не потрібні. За тим, що більше ніколи не почую її сміх, не побачу, як вона надуває щоки, сердячись на мої жарти. За тим, що вона більше не скаже: «Терезо, досить драматизувати!»

Чому вона? Чому така світла, добра, щира людина пішла першою? Вона ж мала жити, кохати, творити, мріяти. Вона ж ще нічого не встигла… І хоч я намагалася знайти відповіді, їх не було. Була лише тиша. Холодна й безжальна.

Здавалось, що світ завмер. Усі наші пошуки, наша надія — все стало пилом. Ми так старалися, вірили… І що з того? Вона все одно пішла. І ця порожнеча в мені — назавжди. У дверях з’явилась Ріанон. Вона мовчки присіла поруч, взяла мене за руку. Її очі теж були червоні, щоки — мокрі. Але вона нічого не говорила. Ми просто сиділи вдвох у тиші, тримаючись одна за одну, бо більше нічого не залишалося.