Глава 7

Вже через 15 хвилин я сиділа вдома у Елоді, досі не в силах повірити у те, що це справді відбувається. Це ніби якийсь дивний фільм жахів або сон, і я ось ось прокинуся. Проте це була реальність. Елі більше немає. Та чомусь, я не могла заплакати, хоча зараз це було би дуже правильно. Проте я не розуміла, що зі мною зараз відбувається. Ніби великий шматок мене вирвали, і я лишилась неповноцінною. Від розпачу й горя хотілося кричати як поранений звір. Та треба бути сильною. Сильною заради Елоді.                                                                                                                                  

- Як це сталося? - тихо запитав Кілліан.                                                                                                         

Одразу після нашого дзвінка Маргарет, мама Елі, подзвонила йому, адже ці люди приймали участь в пошуках. Дивно, ми ж не були з ними настільки близькі і познайомились лише кілька днів назад, та саме вони вирішили бути поруч в цей важкий час, а не ті, хто знав Елоді все своє життя. І одразу після мене сюди приїхали Кілліан, Деміан та Ріанон. Усі були неймовірно засмучені, адже ця новина буквально знищувала зсередини. Рі плакала, і Деміан намагався заспокоїти її. Разом зі мною тут був і батько. Усі ці пошуки дуже зблизили нас. А тепер... це все марно. Елоді більше немає, і ніхто не здатен це виправити.                                                                                                                                                     

- Я сиділа вдома, не маючи ніякого бажання про щось говорити. Мені кожного дня снилась Елоді та просила не хвилюватися, тому я не хотіла засинати. Аж тут постукали. - вона схлипнула, ледве стримуючись, аби не заридати. - Це була Елоді. Та якась тиха, зовсім на себе не схожа. Вона лише дивно посміхалась. Якось сумно. А ще була така бліда, і я побоялась, що вона захворіла. Та мені було все одно.                                                                                                                                                            

Маргарет сиділа, заламувавши руки. Навіть не хочу уявляти, що вона зараз відчуває, адже це в рази гірше. Втратити єдину дитину - це найстрашніший кошмар кожної матері. Деміан подав їй води, але це не допомогло їй заспокоїтись.                                                                                                                       

- Вона відмовилась від вечері, а лише сиділа та дивилась на мене. Потім встала, обняла мене, та сказала, що дуже втомилась і хоче спати. Я ж все одно не могла розслабитися. - сльози знову покотились з її очей. - Якось не спокійно було мені на душі. Тому і вирішила її перевірити. А там...вона... - Маргарет випила ще трохи води. - Елоді вже не дихала. Я викликала швидку, та було пізно. Лікарі так і не змогли сказати від чого вона померла. Ніби якісь серцевий напад. Але в неї завжди все було добре. І тоді подзвонила вам.                                                                                                            

Тато підійшов та обійняв Маргарет, а вона розридалась на його плечі. Як же важко було цій жінці. Я не могла більше бачити це. Стіни давили на мене. Тому, я і вийшла в сад. Більше не в силах стримувати сльози, я присіла на сходи та відпустила себе. Біль охопила мене, затягуючи в свої тенета. Чому вона? Чому не стало такої світлої та чудової людини? Я не можу в це вірити. Не хочу. Але реальність затягувала мене в свої тенета...