Глава 6

Увесь наступний тиждень я провела у пошуках Елоді. Ніхто не знав куди вона поділась. Сусіди говорили, що бачили, як вона вийшла з будинку та попрямувала в бік школи, однак туди Елі так і не дісталася. Майже весь час я проводила або в неї вдома, або бігаючи по місту. Ми обшукували кожний закуток. Дивно, але теж саме робили Кілліан, Ріанон та Деміан. Вони справді були стурбовані. Ніби вони не так давно знали Елоді, але вже були готові зробити це для неї. На відміну від інших наших однокласників.                                                                                                                                                 

Та тієї ночі мені наснилося те, що вибило мене з колії. Спочатку все було в темряві, але згодом я зрозуміла, де знаходжуся. Я сиділа в кімнаті з темно-синіми стінами та слабким освітленням. Чимось схоже на нашу вітальню. З меблів тут був лише стіл та два крісла. І ще годинник, який зупинився на 03:42. Навіть не знаю, чому саме така година. Але моя підсвідомість не питала в мене. На одному кріслі сиділа я. А от на іншому... Це була Елоді. І чи то колір стін так відбивався, чи в неї справді було синювате обличчя.                                                                                                                                             

- Елоді. - прошепотіла я. - Ми тебе шукаємо...                                                                                                

- Привіт, Терезо. - в її голосі не було і краплини звичної веселості. - Я знаю про це, адже спостерігаю за вами. На жаль, ваші пошуки не матимуть успіху.                                                                                          

- Що... що з тобою сталося? - не втрималася я. - Де ти зараз?                                                                 

- А хіба не очевидно? Я думала, що ти одразу зрозумієш. Однак я помилилася. - посмішка подруги була зловісною. - Я померла. І тепер вже точно не повернуся додому. Шкода, мама залишиться сама і ніхто їй не допоможе.                                                                                                                                      

Я розумію, що це лише сон. І можливо моя підсвідомість просто підкидає найгірший розвиток подій. Та біль та шок ніяк не хотів мене полишати. Якась частина мене відчувала, що все це по-справжньому. І Елоді говорить правду.                                                                                                                                       

- Як це сталося? - запитала я.                                                                                                                         

- Ніколи тобі цього не говорила, адже не була впевнена, що ти повіриш. Хоча ми обидві читали фентезі, та це не так вже й просто усвідомити, якщо зіштовхнешся з чимось таким. - дівчина уважно дивилась на мене. - Пару років тому я зустріла ельфа. Це була миттєва зустріч, та я була впевнена, що це не людина. Я мусила довести собі, що ще при своєму розумі. Я почала своє розслідування, яке тривало дуже довго. - вона важко видихнула. - І я їх знайшла. Вони показали мені справжнє життя. Та ціна занадто висока.                                                                                                                                        

Елоді стала уникати мого погляду. Я розуміла, що вона шкодує про те, що все ж зробила це. Однак дівчина намагалась показати, що це не так. Та я її занадто добре знала.                                                 

- Мені дозволили попрощатися з матір'ю. Королева була доброю до мене та зробила такий подарунок. - продовжила Елоді. - Та до тебе не встигла. Тому і прийшла сюди. Ще один подарунок Її Величності. Але цього разу останній.                                                                                                                                 

- Елі, це ж все сон. - заперечила я. - Лише вибрики моєї підсвідомості.                                                      

- Ти вже знаєш відповідь, тому мені не треба її озвучувати. - на цей раз посмішка була гіркою. - Про кращу подругу я і не могла мріяти. Як шкода, що все так закінчилося. З тобою нас мало очікувати стільки пригод...                                                                                                                                                

Вона встала і зібралась йти. Я ж навіть не встигла нічого сказати, адже картинка почала зникати. Останнє, що я побачила - це милу посмішку подруги.                                                                                  

- Елоді...                                                                                                                                                           

Мій крик рознісся по пустій кімнаті. Він звучав так, ніби частина мене померла. Прокинулась я зі сльозами на очах. Сон був настільки реалістичним, що я навіть не могла відійти. Досі було відчуття, що Елі справді прощалась зі мною. Глянула на будильник, там було 03:35. Я одразу згадала про годинник у сні. Ні, не можна про це думати. То лише сон, з Елі все добре і ми скоро знайдемо її. Тоді все налагодиться. Здається, я і сама починала в це вірити. Задзвонив телефон, і я здивовано побачила номер мами Елоді.                                                                                                                                            

- Ало. - якесь недобре почуття вже почало прокидатися в мене.                                                                 

- Тереза... - я чула лише схлипи та сльози. - Тереза... Елі... вона...                                                             

Я різко сіла в ліжку. Не до добра це все. Я чула по голосу Маргарет, що вона страшенно засмучена. І хоча я вже знала відповідь, та мені потрібно було це почути. Аби тільки все виявилось не так. Будь-ласка, я прошу лише про це.