Глава 6

Увесь наступний тиждень пройшов для мене наче в тумані. Всі думки зосередились на одному — де Елоді? Що з нею сталося? Чому вона зникла, і чому ніхто, абсолютно ніхто, не знає жодної зачіпки? Кожного дня я вставала з першими променями сонця і поверталась додому тільки пізно ввечері, змучена, з розбитими вщент ногами та серцем, яке все сильніше стискалося з кожною годиною, що минає без неї.

Сусіди підтвердили, що бачили, як вона того ранку вийшла з дому. Вона прямувала в бік школи — як завжди, з рюкзаком на плечах, навушниками у вухах і улюбленим кашеміровим шарфом, який вона носила навіть у теплі дні. Але до школи вона так і не дісталася. Ніхто з учителів, однокласників чи працівників не бачив її того дня. Наче вона розчинилася в повітрі.

Я обійшла всю округу: парки, занедбані будівлі, бібліотеку, навіть стару закинуту електростанцію на околиці міста, де колись ми разом фотографувалися. Проте все було марно. І найгірше — це відчуття безсилля. Ти шукаєш, біжиш, запитуєш, але стикаєшся з порожнечею. І ця порожнеча починає поглинати тебе.

Дивно було й те, що до моїх пошуків долучилися Кілліан, Ріанон та Деміан. Вони знали Елоді не більше місяця, але поводилися так, ніби втратили когось дуже близького. Вони справді переймалися, не для галочки, не для слів — а щиро. Ми обговорювали план дій щодня, розробляли маршрути, перевіряли камери спостереження в найближчих магазинах, шукали будь-яку підказку. Але... нічого.

І тоді, коли я вже була на межі, мені наснився сон. Спочатку була темрява — тиха, густа, наче оксамит. Я почувалася порожньою, від’єднаною від тіла. Та поступово перед очима почала вимальовуватися кімната. Вона була дуже схожа на нашу вітальню: темно-сині стіни, слабке жовте освітлення з однієї лампи на стелі, старий дубовий стіл посередині, два м’які крісла навпроти одне одного.

На стіні — годинник. Його стрілки застигли на 03:42. Я не знала, чому саме ця цифра мене зачепила, але вона ніби вкарбувалась мені в пам’ять. На одному з крісел сиділа я. А на іншому — вона. Елоді.

Але щось було не так. Її шкіра мала синюватий відтінок, очі втратили звичний блиск, і навіть волосся здавалося тьмяним, немов вигорілим. Вона дивилася на мене мовчки, сумно, втомлено. У її погляді було стільки болю, що мені забракло повітря.

— Елоді... — прошепотіла я, голос тремтів. — Ми... ми тебе шукаємо. Весь тиждень. Я...

— Привіт, Терезо, — її голос був тихим, майже примарним, позбавленим звичної енергії. — Я знаю. Я все бачу. Але ваші зусилля марні. Ви мене не знайдете.

— Що ти маєш на увазі? — у грудях стало порожньо. — Ти ж... ти ж жива?

— Ні, — просто відповіла вона. — Я мертва. І більше не повернуся додому. Шкода... Мама залишиться сама. Вона не заслуговує на це.

Я намагалася переконати себе, що це лише сон. Але все було надто реальним — запах кімнати, тиша, шелест тканини на її одязі, навіть тінь, яка падала на підлогу. Занадто справжнє. Я відчувала, що це не просто моя фантазія. Це реальність.

— Але як? Як це сталося? — прошепотіла я, боячись відповіді.

— Я довго тримала це в собі, не знала, чи ти повіриш. Хоча ми з тобою разом виросли на казках, фентезі, чарівниках і магії... В реальності все зовсім інакше. Все страшніше, — вона на мить заплющила очі. — Я зустріла ельфа. Тоді, кілька років тому. Це було мимохідь — кілька хвилин, одне перехрестя, погляд в очі. Але я відчула — це не людина. І я почала шукати. Шукати відповіді. Докази. Почалося розслідування, яке тривало роками.

— І ти їх знайшла? — я ледь дихала.

— Так. І вони відкрили мені двері. Я побачила інший світ. Він був неймовірний. Магія, краса, гармонія... – вона посміхнулась. – Але все це мало свою ціну. І я погодилася її заплатити.

Вона замовкла. Її погляд став порожнім. Вона вже не дивилась на мене — ніби соромилась. Елоді була зовсім не такою, як я її пам’ятала. Я більше не впізнавала свою подругу.

— Що сталося потім? – запитала я.

— Мені дозволили попрощатися з мамою. Королева... вона була милосердною, - вона знову посміхнулась. – Але я не встигла до тебе. І тому зараз тут. Це мій останній дар. Востаннє побачити тебе.

— Ні, Елі, ні! Це ж сон! Це все — вигадка мого мозку! Це не може бути правдою! — я встала, намагаючись дістатися до неї. — Я не вірю. Не можу!

— Але ти вже знаєш, — її посмішка була ніжною, сумною. — Ти завжди була найкращою. Кращої подруги мені було не знайти. Шкода, що нам не судилося пережити всі ті пригоди, про які ми мріяли.

Вона підвелася. Світ навколо почав тьмяніти, картинка розчинялася, мов розмита акварель. Я тягнула до неї руки, намагалася щось сказати, хоча б ще слово, звук, крик.

— Елоді... будь ласка... – прокричала я.

Але вона зникла. Я прокинулася з криком. Моє тіло здригнулося, серце калатало так, ніби намагалося вибитись з грудей. Сльози текли по щоках. Це був лише сон. Лише сон. Але я ніколи не відчувала нічого настільки реального.

Я глянула на годинник. 03:39. Моє серце стиснулося. Ні, це випадковість. Це просто збіг. Я сама собі це навіюю. Не можна вірити у сни. Не можна...

Та в ту ж мить задзвонив телефон. Я миттєво схопила слухавку, і коли побачила на екрані ім’я — серце зупинилося. Маргарет. Мама Елоді.

— Ало... — мій голос тремтів, у повітрі застигло недобре передчуття.

— Терезо... — її голос зривався. Вона схлипувала. — Терезо... Елі... вона...

Я сіла в ліжку, не відчуваючи власного тіла. Я вже знала. Вже чула це у сні. Але мусила почути ще раз. Мусила...

— Що сталося? — прошепотіла я.

— Вона... вона померла, — Маргарет більше не змогла говорити. Її ридання заглушили все.

Я повільно перевела погляд на годинник.

03:42.

Світ зупинився.