Глава 5

У домі панувала абсолютна тиша. Така гнітюча, що від неї навіть трохи закладало вуха. Повітря було нерухомим і холодним, ніби хтось відкрив вікна і забув зачинити. Світло, що пробивалося крізь жалюзі у вітальні, розсікало напівтемряву вузькими смужками. Ні звуку, ні шурхоту — ніби оселя давно покинута, хоча навколо все виглядало майже ідеально.

Подушки лежали на дивані так, як завжди, книжки в шафі стояли рівненько, чашка з недопитим чаєм застигла на підставці. Лише пил, що осідав на поверхнях, натякав, що вже кілька годин — або й більше — тут нікого не було. І це лише підтвердило мої побоювання: Елоді справді зникла. Вона не поїхала б кудись без слова, не залишивши мені жодної записки, жодного повідомлення. Щось сталося — і я не могла піти звідси, поки не дізнаюсь що.

Ми з Деміаном обережно пройшлися коридором і піднялися нагору, на другий поверх. Кімната Елоді була в кінці довгого коридору. Я відкрила двері — і всередині нас зустрів знайомий запах: легкий аромат кориці й лавандового спрею, який вона завжди розпилювала перед сном. Все виглядало майже так само, як і завжди: покривало охайно застелене, подушки на своїх місцях, книги в порядку на поличках.

На письмовому столі акуратно складені зошити, у вазочці — засохлі польові квіти, які ми разом збирали ще минулого місяця. Її ноутбук вимкнений, телефонного зарядного пристрою немає — значить, вона могла взяти телефон із собою. Але те, що зникло кілька книг зі стосика на тумбі біля ліжка, змусило мене зупинитись.

Я знала ці книги: вона перечитувала їх постійно — міфи, легенди, дивні старовинні фоліанти, які вона замовляла в інтернеті з якоюсь загадковою серйозністю. Вони ніколи не цікавили мене особливо, але я завжди сміялась, коли вона розповідала мені історії про духів лісу, чаклунів і загадкові раси, які начебто жили серед людей. І все ж — виглядало так, ніби вона зібрала речі, а потім... зникла. Зникла в день, коли мала бути в школі. Без дзвінка. Без повідомлення. І без прощання.

— І де ж вона могла дітися? — тихо спитав Деміан, роздивляючись кімнату. — Може варто подзвонити її мамі? Елоді могла піти до неї.

Я вже тягнулася до своєї сумки, коли щось інше привернуло мою увагу. На стіні, трохи над письмовим столом, висіла знайома карта зоряного неба. Та сама, яку вона повісила ще у дев’ятому класі. Я тоді допомагала їй закріплювати куточки скотчем, бо плакат постійно скручувався. Елоді з дитинства марила космосом: хотіла стати астронавтом, потім — астрономом, згодом — письменницею, що пише про галактики. Любов до зірок у неї залишилась, навіть коли інші мрії змінились.

Та сьогодні щось було не так. Карта висіла трохи навскіс, ніби її недавно знімали, а потім поспіхом прикріпили назад. Я підійшла ближче й побачила, що з-під неї визирають якісь аркуші. Вони були притиснуті гвіздками і трохи виглядали знизу. Хтось сховав їх, але не дуже ретельно.

— Деміан, допоможи мені, — покликала я.

Він мовчки зняв карту, і ми обидва завмерли. На стіні перед нами було щось схоже на те, що показують у детективних фільмах. Чорно-білі фото, старі газетні вирізки, роздруківки з форумів, схеми, стрілки, ноти. Тематика була одна — ельфи. "Ельфи: міф чи реальність?", "Створіння у Чикаго з гострими вухами", "Свідчення очевидця: істота з золотими очима зникла в лісі". Окремі речення були підкреслені червоним маркером. Записи зроблені її почерком. Чітко. Нав’язливо. Параноїдально.

— Вона одержима існуванням ельфів, — прошепотіла я. — Елоді весь цей час їх шукала. Вона справді вірила, що вони існують.

— І не розповіла тобі? — здивувався Деміан.

— Ніколи. Ми говорили про міфи, про казки, але я думала, це просто хобі... Такий собі інтерес. А тут... — я похитала головою. — Це схоже на розслідування. Вона щось знайшла. І, можливо, це й привело її кудись, звідки вона вже не повернулась.

— Інколи люди так глибоко занурюються в щось, що не хочуть говорити про це з тими, кого люблять, — сказав він. — Щоб не здатися дивними. Щоб не відштовхнути.

— Але ми ж... — я замовкла.

Так, ми були найкращими подругами. Але тепер я розуміла: вона справді щось приховувала. І добре приховувала. Я зітхнула. Виявляється я її зовсім не знала. Ми стільки часу проводили разом, а по суті справи Елоді мала від мене таємницю. І це могло призвести до її зникнення.

— Ми маємо дізнатися більше, - сказала я. – Треба поговорити з її мамою.

— Можливо, вона знає щось, чого не знаємо ми, — кивнув Деміан.

— Вона буде вдома лише завтра зранку. Тоді й зателефоную, - сказала я. – Вона зараз не зможе відповісти на роботі, бо навіть не бере з собою телефон. Зараз, здається, тут більше нема що шукати…

Та коли ми вже виходили з кімнати, мій погляд зупинився на шухляді її письмового столу. Вона була трохи відкрита. Із неї виглядав знайомий блакитний край — щоденник Елоді. Я знала його з дитинства: вона не розлучалась із ним, завжди писала туди свої мрії, страхи, думки. І завжди ховала, аби мама не знайшла. Але зараз — він лежав відкрито. Це було не схоже на неї.

— Почекай, — я повернулась і витягла його. Совість гризла мене зсередини. Це особисте. Це... не моє. Але якщо там є хоч якась підказка...

Я поклала щоденник у свою сумку. Вдома я прочитала все. Кожен рядок. Кожну сторінку. Від записів про шкільні події й дружні сварки до коротких віршів і відвертих зізнань про самотність. Але жодного слова — жодного — про ельфів. Про розслідування. Про карту на стіні. Вона ховала це і від себе.

Наступного ранку я одразу зателефонувала її мамі. Голос у слухавці був стомленим і стривоженим. Вона також не знала, де її донька. Казала, що зранку, коли повернулась додому після зміни, все було на своїх місцях. Жодного сліду того, що Елоді повернулась. Я пояснила, що ми заходили додому — ми ж подруги з дитинства, вона не заперечувала. Та тривога в її голосі була невимовна.

— Якщо до вечора вона не повернеться, — сказала Маргарет. — Доведеться звертатись до поліції. Це на неї не схоже.

Я погодилася. І знала, що чекати більше не можна. Я не могла просто сидіти склавши руки. Якщо вона справді пішла шукати ельфів — я йтиму тим самим слідом. Бо вона не залишила б мене. А значить, щось змусило її піти. І я маю дізнатися, що саме.