Глава 4

Кілька днів пройшло відносно спокійно. Ріанон, Деміан та Кілліан продовжували сидіти з нами на обіді та навіть спілкуватися. Хоча я все ще відчувала якесь певне напруження. Однак Елоді справді подобалося проводити з ними час і вона хотіла подружитися з цими людьми. Я її прекрасно розуміла, адже вона завжди потребувала нових знайомств. А це для неї ще й непоганий спосіб почати стосунки з одним з хлопців.                                                                                                                                                 

Але сьогодні Елоді не було сьогодні в школі, що дуже дивно, адже вона дуже рідко пропускала навчання, не дивлячись на те, що любила побурчати. Я їй дзвонила, та подруга не брала слухавку. І це на неї зовсім не схоже. Хоч би з нею нічого не сталося. Я починаю хвилюватися за Елі, бо з нею могло щось статися. Ні, таки треба зайти до неї ввечері та перевірити. Я так і не змогла зосередитися на жодному з уроків. Навіть Кілліан не зміг відволікти мене від поганих думок своїми жартами. Та за обідом він зробив ще одну спробу.                                                                                                                 

- Тереза, з тобою все добре? - я не одразу зрозуміла, що він звертається до мене. - Ти якась дуже схвильована.                                                                                                                                                    

- Так, я просто задумалась. - відмахнулась я.                                                                                               

Ми сиділи за нашим звичним столиком, який тепер ділили на п'ятьох. Думаю, якби він був більшим, то ще би кілька людей підсіло, аби ближче познайомитися з новенькими. Ріанон все ще трималась подалі від мене. А от Деміан навпаки, став більш відкритим. Ну що ж, можливо вона просто погано йде на контакт з незнайомцями.                                                                                                                                  

- А де Елоді? - запитав він. - Я сьогодні її не бачив на жодному уроці.                                                       

- Я не знаю, її не було з самого ранку. - відповіла я. - Вона не відповідає на мої дзвінки. Це зосім на неї не схоже.                                                                                                                                                            

- Може вона просто захворіла? - відповіла Ріанон. - Таке ж буває.                                                              

Вони не знали її так, як я. Елоді би подзвонила мені та попередила. Вона знала, що я буду хвилюватися. Значить, щось сталося. Я вже навіть боялася подумати про найгірше. Хоча треба заспокоїтися. Усьому є пояснення.                                                                                                                

- В неї міг сісти телефон, вона захворіла, а тепер спить. - сказав Деміан, коли ми були на уроці. - Тому ввечері до тебе набере.                                                                                                                                  

- Я дзвонила і на домашній. Та ж сама ситуація. А в них він досить голосний, Елоді би прокинулась. - передбачаючи його наступне питання, я продовжила. - Вона живе з матір'ю, яка працює в лікарні. І дуже часто бере додаткові зміни. Тому вдома і справді може нікого й не бути. Я відчуваю, що тут щось не так.                                                                                                                                                                  

- Значить, нам треба йти до неї після школи. - посміхнувся хлопець. - Це єдиний вірний варіант все дізнатися.                                                                                                                                                           

- Нам? - перепитала я.                                                                                                                                    

- А раптом там знадобиться допомога? - продовжив Деміан. - Ти не знаєш, чого чекати. І навіть не сперечайся. Я чекатиму після уроків на парковці.                                                                                        

Мені якось легше стало. Сама не розумію чому, та Деміан викликав почуття безпеки. Мені було комфортно поруч з ним. Та й його правда, може знадобитись допомога. А тепер, мені ще треба якось дочекатися кінця цього довгого дня. Я зовсім не слухала, що розповідали вчителі. На щастя мене навіть не викликали. Після уроків Деміан, як і обіцяв, був на парковці біля моєї машини. Він таки дотримав свою обіцянку.                                                                                                                                 

- Ну, що, поїхали? - запитав він, сідаючи в машину.                                                                                       

Навіть не помічала, що хлопець то наглуватий. Навіть не дочекався відповіді, а вже вирішив за мене. Так навіть цікавіше, але зараз не час про це думати. Елоді жила в парі кварталів від школи. Тому, добралися ми досить швидко. Та от двері ніхто не відчиняв. Значить, або Елоді тут немає. Або, що найстрашніше, щось сталося.                                                                                                                          

- І що тепер? Їдемо звідси? - сказав хлопець.                                                                                                

Елоді була дуже розсіяною і часто губила ключі. Я пам'ятаю, як вона в дитинстві багато разів залишалася в мене, адже не могла просто потрапити додому. Тому, її мама завжди ховала додатковий комплект, аби її донька потрапила додому. Полізши в прихований карманчик садового гнома, я знайшла те, що потрібно. З переможним виглядом, я показала Деміану. Зараз ми зможемо потрапити в будинок та все дізнатися.