Глава 4

Кілька днів промайнули доволі спокійно. Настільки, наскільки це взагалі можливо, коли новенькі з’являються в середині навчального року, ще й такі, які миттєво привертають до себе увагу. У якийсь момент Ріанон, Деміан і, звісно ж, Кілліан почали сідати з нами за одним столиком під час обіду.

Спочатку атмосфера була гнітючою – напруженою, мов струна, яку ось-ось торкнуться, і вона здригнеться. Тільки Елоді намагалася підтримувати розмову і розтопити кригу, кидаючи фрази то до одного, то до іншого, й щиро сміючись, навіть коли жарти не були надто дотепними.

Мені здавалося, що я дивлюсь на все це зі сторони — не мов би була серед них, а ніби в кіно, в якому граю другорядну роль, і не знаю свого сценарію. Та все ж поступово це незручне мовчання почало розчинятися. І хоча ми ще не стали друзями, відчувалося певне зближення. Хоча... не всі були в захваті від такого об’єднання. Учні дивилися на нас, як на дивну суміш незрозумілого – із зацікавленістю, трохи заздрісно, але водночас з ноткою настороженості. Може, через те, що новенькі одразу стали частиною нашої маленької компанії. А може – через мене.

Бо я все ще відчувала дивну напругу. Вона тягнулася десь у повітрі, мовби перед грозою. Особливо, коли поруч був Кілліан. Його погляд іноді затримувався на мені надто довго, надто уважно. І хоча зовні він був звичайним хлопцем – трохи загадковим, трохи нахабним – щось у ньому змушувало мої долоні пітніти, а серце стискатися в тривожному ритмі.

Та сьогодні було інакше. Сьогодні все йшло не за планом. З самого ранку я помітила, що Елоді немає в школі. Спочатку подумала, що вона просто запізнилася – таке бувало, особливо коли вечорами зависала на дзвінках з черговим симпатичним хлопцем. Але час ішов, уроки змінювали один одного, а її все не було. Я намагалась їй зателефонувати, та слухавку ніхто не піднімав. Жодної відповіді, навіть повідомлення. Це вже зовсім на неї не схоже.

Я не могла позбутися тривоги. Вона стискала горло, не давала ковтнути. На кожному уроці я ловила себе на тому, що не чую, що каже вчитель, не бачу, що пишуть на дошці. Мої думки кружляли тільки навколо однієї людини – Елоді. З нею могло щось статися. І ця думка не давала мені спокою.

Під час обіду ми сиділи всі разом, як зазвичай останнім часом. Наш стіл на п’ятьох виглядав тепер затишно. Хоч і трохи тісно. Думаю, якби він був більшим, ще кілька учнів обов’язково підсіли б — усі хотіли хоч якось доторкнутися до нових облич. Та сьогодні компанія була неповною. Мого найкращого друга не вистачало.

– Терезо, з тобою все гаразд? – голос Кілліана вирвав мене з потоку думок. Я навіть не одразу зрозуміла, що він звертається до мене. – Ти якась задумлива, неприсутня.

– Так… просто думаю, – відповіла я, намагаючись здаватися байдужою.

– А де Елоді? – втрутився Деміан. – Сьогодні її не було на жодному уроці.

– Я й сама не знаю. Вона не з’явилася з самого ранку, - нервово відповіла я. – Не бере слухавку. І це… зовсім на неї не схоже.

– Може, вона захворіла? – припустила Ріанон.

Її голос був спокійний, навіть дещо відсторонений. Здавалось дівчині взагалі було байдуже, що Ріанон немає. Хоча й не дивно, бо вона лише недавно знайома з нею. Але все одно якось не дуже приємно.

– Ні, ви не розумієте. Якщо б вона захворіла, вона б подзвонила. Написала. Що завгодно, - різко сказала я. – Вона знає, що я хвилююся. Вона ніколи не зникає просто так.

– А ти дзвонила на домашній телефон? – перепитав Деміан пізніше, коли ми разом вийшли з класу.

– Так. Та ж сама історія. Ніхто не бере слухавку. А в них він гучний, точно би прокинулася, - я похитала головою. – До того ж, її мама часто бере нічні зміни в лікарні. Можливо, і справді вдома нікого немає. Але… щось тут не так.

Я знову і знову прокручувала можливі варіанти в голові, та всі вони здавалися надто банальними. Відчуття тривоги не полишало мене. А мене воно ніколи не підводило. З подругою щось сталось.

– Значить, треба навідатися до неї після школи, – сказав Деміан, легко і впевнено. Його посмішка була обнадійливою. – І все побачити на власні очі.

– Нам? – здивувалась я.

– А якщо знадобиться допомога? – відповів він, знизуючи плечима. – Ти ж не знаєш, чого чекати. Не сперечайся. Я чекатиму тебе на парковці.

Тому мені довелось погодитись. Решту уроків я сиділа як на голках, ледве чекаючи закінчення дня. Я хвилювалась, що щось сталось з моєю подругою. Буду сподіватись, що все легко пояснити.

І справді, коли пролунав останній дзвоник, Деміан уже стояв біля моєї машини, як обіцяв. Мені стало трохи спокійніше. Я й сама не розуміла чому, але поруч з ним я починала дихати глибше.

– Ну що, їдемо? – він сів поруч навіть не чекаючи моєї згоди.

Дивно. Наглість мала би дратувати. Та зараз вона навіть тішила. Це додавало впевненості. Будинок Елоді був за кілька кварталів від школи. Ми доїхали швидко. Під’їхавши до воріт, я завмерла. Дім був темний і тихий. Не було жодного звуку, жодного руху. Ми подзвонили у двері. Жодної відповіді.

– І що тепер? Просто поїдемо звідси? – запитав Деміан, озираючись довкола.

Я похитала головою. Ні. Так просто я не здамся. Мені потрібно дізнатись правду, інакше я не зможу заспокоїтись. Елоді зробила би те ж саме для мене.

– Вона часто губила ключі. Її мама залишала запасний в садовому гномі, – я рушила до тієї самої фігурки, яка й досі стояла біля порогу.

В кишені під статуєю намацала знайомий металевий об’єкт. Ключ був на місці. Полегшено видихнувши, я показала його Деміану.

– Виглядаєш, як головна героїня детективу, – жартома зауважив він. – Гаразд. Йдемо?

Я вставила ключ у замкову щілину. Він легко провернувся. Двері відчинилися. Перед нами відкрилася темна, тиха вітальня. Все виглядало… надто тихо. Надто чисто. Ніби час зупинився.

– Елоді? – покликала я. Ні звуку. Лише відлуння мого голосу.

Ми пройшли вглиб будинку. На кухні стояла чашка з недопитим чаєм. На підлозі валявся телефон. Розряджений. Серце стислося. Вона ніколи не залишала його. Це була важлива частина життя подруги.