Глава 3

Це просто неможливо. Таке не могло трапитися насправді. Швидше за все, мені просто здалося. У багатьох людей голубі очі — нічого незвичайного. Особливо в кіно, в серіалах, навіть у нашому містечку таких не бракує.

Але коли я повернулася й кинула ще один погляд, то серце пропустило удар. Його очі все ще були такими ж — пронизливо-ясними, немов наповненими світлом, що виходив не зсередини, а навпаки — тягнув тебе до себе. І що найдивніше, вони дивилися прямо на мене. Ніби він знав, хто я. Ніби чекав.

Адже це нічого не означає, правда? Просто збіг. Черговий хлопець із яскравою зовнішністю. Можливо, він просто шукав місце або когось переплутав. Може, просто задивився. І все ж я не могла позбутися дивного відчуття, що за цим поглядом ховалося більше. Щось, що не вкладалося в логіку повсякденного життя.

Я зітхнула і відвернулась. Треба переставати читати книги про магію, бо вже починаю бачити дивне там, де його нема. Ще трохи — і повірю, що він читає думки. Та хлопець не відводив погляду. І хоча ми перебували в галасливому шкільному холі, повному людей, мені здавалося, ніби навколо стало тихо. Лише ми двоє — я і цей дивний новенький з небесними очима.

– Він дивиться прямо на тебе. Ще й так, ніби дуже добре знає, – голос Елоді повернув мене в реальність.

Вона кивнула в бік хлопця, а потім змовницьки мені підморгнула. Елоді захоплювалась романтичними фільмами, де в таких ситуаціях обов’язково новенький буде з тихою героїнею. Та це точно не про мене. Характер не підходить.

– Хто ти? І що зробила з моєю подругою? Ти завжди привертала до себе увагу, але цього разу – це щось нове, - сказала Елоді. – Може, залишиш мені хоч когось із цієї божественної трійці? Ну будь ласка. Я ж не прошу всіх. Кілліан такий… ммм… гарячий!

Я не витримала і розсміялася. Хоча вона і говорила це не серйозно, та все ж дівчині сподобався цей хлопець. І, можливо, вона навіть би спробувала якось поспілкуватись з ним більше. Я схопила серветку зі столу й кинула в Елоді.

– Дуже смішно, – буркнула я. – Прямо всі хлопці мріють про побачення зі мною. Черга, кажеш? Свіжа кров, тримайтесь. Лише не починайте знову битву за моє серце. Я не витримаю ще одного поєдинку.

Мій сарказм був очевидним. Але Елоді не звертала на це уваги. Вона завжди жартувала в такому стилі, особливо коли хотіла розрядити обстановку або змусити мене забути про тривожні думки. І цього разу їй це вдалося.

– Але спробувати варто було, – вона усміхнулася і хитнула головою. – Ти ж знаєш, я не пропускаю можливостей.

Елоді була моєю подругою ще з молодших класів. Вона завжди сяяла — впевнена, яскрава, соціальна. Постійно в русі, з новими історіями, закоханостями і пригодами. Її романтичне життя було як мильна опера, яка ніколи не закінчується. Іноді я дивувалася, як вона все встигає.

Я ж навпаки — більше занурена в себе. Обожнюю книги. Література — мій улюблений урок. Єдиний, де я справді відчуваю, що на своєму місці. Містер Гарнер, наш учитель, завжди казав, що я — його найкраща учениця. І хоч я знала, що це, можливо, перебільшення, мені було приємно чути це. Врешті, не так багато речей викликали у мене справжній інтерес, але книги – інша річ.

Коли пролунав дзвінок, я пішла до класу й одразу подалася до своєї улюбленої парти — в самому кінці, в затишному куточку. Це було моє місце. Моє маленьке укриття. Я влаштувалася, відкрила блокнот і почала малювати. Звісно, я ще не навчилася малювати так, як хотілося б, але цей процес заспокоював. Ніхто не чіпає, ніхто нічого не вимагає. Просто лінії, тіні, фантазія.

– Тут вільно? – оксамитовий, глибокий голос перервав мої думки.

Я підвела очі… і от вона – іронія долі. Хто ще може так «випадково» опинитися поруч, як не той самий хлопець із поглядом-пилкою? Звісно, це був Кілліан. Мене наче вдарило струмом. І я зовсім не була готова до розмови.

– Сідай, – буркнула я не надто привітно.

Не тому що була зла. Просто… Я не люблю зайвої уваги. А в ньому ця увага буквально кипіла. Він привертав її, навіть не намагаючись. І я не хотіла бути в центрі цього виру. Особливо якщо цей хлопець… незвичайний.

– Я Кілліан, – він сів поруч і повернувся до мене. Його усмішка була ще яскравіша зблизька. – Ми щойно переїхали сюди.

– Я знаю, – вирвалося у мене раніше, ніж мозок встиг відреагувати.

– О, я повинен здивуватися? – його усмішка стала ще глибшою. – Невелике місто. Тут будь-яка новина – подія. Ви, мабуть, про наш переїзд знали ще до того, як ми самі про нього дізналися. Тут, певно, важко зберегти анонімність.

– Та ні, все як всюди. Таке саме місто, як і тисячі інших по країні, – відповіла я з байдужістю. – Ми зараз будемо обговорювати дитинство? Це якась нова форма флірту чи знайомства?

– Просто намагаюсь бути ввічливим. Познайомитися, - він знизав плечима. – Я тут нікого не знаю. І було б непогано знайти друзів.

Його голос уже не був таким легким. В ньому з’явилися нотки роздратування. Я усвідомила, що була несправедлива. Але цей хлопець напружував мене. Особливо, коли я дивилась в його очі, що там були схожі на ті з мого сну.

– А тобі обов’язково бути такою уїдливою? – додав він, дивлячись прямо в очі.

– Друже, ти ще мене не знаєш, – усміхнулася я, трохи м’якше. – Можу порадити відразу обрати іншу дівчину. Зі мною спілкуватися – то ще той квест.

Знову пролунав дзвінок. Почався урок. Кілліан відвернувся до дошки, але я помітила, як краєм ока він все ще поглядає на мене. Я сиділа нерухомо, втупившись у зошит, хоч нічого там не бачила. Все ще відчувала його погляд. Але гірше було інше — я все більше розуміла, що десь уже його бачила. І це відчуття впивалося в мене гострими гачками. Немов він був частиною чогось із мого минулого, хоча я б поклялася, що вперше бачу його сьогодні. І ось саме це лякало найбільше.